Трохи дивно говорити про себе у третій особі. Тому я розповім про себе так, як би розповідав незнайомцеві, що запитав би мене про моє життя, наприклад, у поїзді. У поїзді, де, певною мірою, стираються відмінності й люди стають ближчими один до одного.
Я народився і виріс у невеличкому, за масштабами СРСР, містечку на південному сході України. Моя мама намагалася прищепити мені любов до рідного краю і країни, незважаючи на те, що сама приїхала в українські степи з Горьковської, а нині Нижньогородської області.
Батько мій теж виріс у цих краях, хоча його дід родом з Архангельська і, за розповідями бабусі, мав там якийсь промисел. А нещодавно я дізнався в норвезькому архіві, що він був військовополоненим тут, у Норвегії. Тож важко однозначно сказати, скільки в мені російської крові, а скільки української.
Навчався я у звичайній школі, і лише в останні роки навчання мене перевели у спеціалізований клас з математики. Уся навчання у школі проходило під знаком шахів. Я вчився і грав, їздив на змагання, і знову вчився. Радянський час був в одному добрим: спортсмени могли брати участь у змаганнях, захищати честь школи, інституту, міста чи області — і за все це нічого не платили з власної кишені. Мені пощастило: у моєму новому класі виявилися і двоє моїх старих друзів-шахістів. Тому всі уроки й перерви проходили у шахових баталіях. Значно пізніше, вже у семінарії, шахісти знову опинилися довкола мене, і ми грали не лише між собою, а іноді обігравали й маститих протоієреїв-викладачів, таких самих, як і ми, любителів цієї давньої гри. Згодом один із моїх товаришів навіть напише про всі ці зустрічі в семінарії книгу, в якій згадає і партії, зіграні автором цих рядків.
Разом із дорослішанням прийшли й серйозні питання в наші шахово-математичні голови.
Я почав заходити в храми тих міст, де брав участь у змаганнях. Пізніше їздили спеціально в сусіднє місто до храму. Так ми подорожували рідним краєм, відвідуючи храми й давні цвинтарі в селах, читаючи напівстерті написи на кам’яних хрестах, зустрічаючи людей, які щиро вірили в Бога. Потім були перші книжки від місцевого батюшки, YMCA, Syndesmos, журнали «Вечное» з Парижа. Досі пам’ятаю ті перші посилки з книжками з-за кордону. Було особливе зачарування в цих вицвілих від часу журналах. Значно пізніше мені пощастить познайомитися з головним редактором цих журналів Оленою Слезкіною, яка вже тоді давно жила у постійній молитві в монастирі Busse під Парижем.
Після школи я вступив до технікуму ракетно-космічного машинобудування (в якому трохи пізніше навчалася і моя матушка). Навчальний заклад із напіввійськовим режимом і суворою системою доступу до секретної інформації. Від гуртожитку з його досить специфічними порядками я часто йшов до свого нового друга й старшого товариша по храму, який, як і я, отримував літературу із Заходу і завдяки їй вів духовне життя сам і допомагав іншим. Саме в оббивальній майстерні, яку він охороняв ночами, збиралася православна й не дуже молодь, щоб читати Слово Боже і молитися. Згодом він емігрував до США й став там православним священником. Ми загубилися з ним і не мали жодного зв’язку майже 20 років. І тільки відносно недавно мені вдалося його розшукати.
Одночасно з навчанням я почав читати й співати в соборі. Досі пам’ятаю той перший день, коли я попросився співати в головному храмі міста.
З вступом до університету, на механіко-математичний факультет, почався новий етап у моєму житті: я перейшов співати у професійний хор, пішов учитися у вечірню музичну школу для дорослих по класу вокалу, у храмі став допомагати на просфорні. А в університеті виступав за збірну університету на шахових змаганнях. Ще у 14 років я вже виконав норму кандидата в майстри спорту з шахів і продовжував грати, хоч і не так активно, в обласному шаховому клубі. Дивовижно, що і там доводилося грати проти своїх викладачів 🙂
Після закінчення університету певний час я працював інженером в АНТК ім. Туполєва у Москві, одночасно подвизаючись на прихистившому мене подвір’ї Соловецького монастиря. З цим монастирем мене пов’язувало і те, що ще навчаючись у технікумі, я щоліта їздив на Соловки. Там, на півночі, я познайомився з дивовижними священниками, які значною мірою вплинули на мене. З благословення одного з них, схиігумена Варнави, я вступив до Санкт-Петербурзької семінарії, яку закінчив екстерном з відзнакою. Далі було служіння псаломщиком у парафіях Санкт-Петербурзької єпархії, навчання у Київській духовній академії. І після переведення до Санкт-Петербурга – перша поїздка в Норвегію, співати й диригувати хором у парафії св. рівноапостольної Ольги. Запросив мене в Норвегію настоятель цієї парафії ігумен Климент. А його, у свою чергу, познайомила зі мною духовна дочка мого батюшки, яку я сам навіть жодного разу не бачив! Дивні шляхи Господні! Про мої перші враження у цій країні можна прочитати у моєму блозі на сторінках цього сайту. А потім знадобилося ще два роки, перш ніж я почав роботу у Відділі зовнішніх церковних зв’язків. За цей час я одружився і вже планував переїзд своєї новоспеченої матушки до мене в Санкт-Петербург. Швидко промайнув рік: я у Москві, Юля в Україні, і короткі зустрічі один-два рази на місяць. По суті, тільки в Норвегії ми справді стали сім’єю й почали жити під одним дахом.
Матушка прилітала до мене на священницьку хіротонію у Смоленськ, а в Калінінград на дияконську прилітали архімандрит Ісидор (Мінаєв) та ігумен Олександр (Арва) – два намісники Коневського монастиря, який був багато років домом. У Смоленську, після хіротонії, на званому обіді в резиденції Патріарха вперше пролунало слово «Норвегія».
Служіння у Смоленську, потім у Москві, рідкісні поїздки додому, до дружини. І через пів року ми приземлилися в аеропорту Gardemoen.
Так розпочався новий етап мого життя, який не завершився й понині. Ну, а про те, що означає бути священником у Норвегії, ті, хто читають цей пост, сподіваюся, знайдуть на сторінках нашого парафіяльного сайту. 🙂