В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні Церква пропонує нам два читання. Читання з послання апостола Павла до Тимофія, конкретно з Другого послання, і читання з Євангелія від Луки. Прочитаймо, що апостол Павло пише своєму учневі:

10 Ти ж пішов услід за мною наукою, поступованням, заміром, вірою, витривалістю, любов’ю, терпеливістю,
11 переслідуваннями та стражданнями, що спіткали були мене в Антіохії, в Іконії, у Лістрах, такі переслідування переніс я, та Господь від усіх мене визволив.
12 Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть переслідувані.
13 А люди лихі та дурисвіти матимуть успіх у злому, зводячи й зведені бувши.
14 А ти в тім пробувай, чого тебе навчено, і що тобі звірено, відаючи тих, від кого навчився був ти.
15 І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса.

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), 2тим 3:10–15)

Отже, апостол підтверджує тут ті чесноти, яких апостол Тимофій навчився у свого наставника у вірі. Ідеться про наслідування: спершу апостол Павло говорить про наслідування себе, потім — Христа («жити побожно у Христі»), а далі — про наслідування Писання. Звісно, тут не про те, кому Тимофій має наслідувати «передусім». Тут просто вказівка на саме наслідування як таке, на учнівство.

Сьогоднішня неділя має особливу назву — за євангельським читанням — Неділі про митаря і фарисея. Читання відоме, але можна припустити, що читання з послання апостола Павла і читання з Євангелія від Луки явно між собою не пов’язані. Однак згодом ми побачимо, що це не так.

Апостол Павло пише Тимофієві про наслідування, бо наслідування — надзвичайно важливий елемент для апостола. Чому? — спитаємо ми. Бо Павло — фарисей.

Сьогодні це слово звучить для нас як певна моральна недуга. Ми називаємо нині фарисеями людей, які чинять не так, як навчають; людей із подвійним дном; лицемірів. І цього ми навчаємося з Євангелія. Однак сьогодні я хочу сказати на захист фарисеїв. І почати треба з того, щоб зрозуміти, що означає саме це слово — «фарисей».

У Євангелії вживається кілька перехресних термінів для юдейських лідерів:
фарисей (Φαρισαῖος) — член конкретного об’єднання, зорієнтованого на тлумачення Тори та практики чистоти;
книжник (γραμματεύς) — грамотний фахівець із Закону (це могла бути професія у фарисеїв, садукеїв або інших);
законник (νομικός) — по суті близько до «книжника», експерт із nomos (закону);
начальник (ἄρχων) — особа політичного чи соціального статусу, не обов’язково релігійний експерт.
У синоптичних Євангеліях «фарисей» і «книжник» часто стоять парно, що вказує на їхній тісний зв’язок, хоч технічно це не тотожні категорії.
«Пуришим» — це (варіант транслітерації) євр. פּרוּשִׁים (perushim / prushim) — тобто фарисеї.
В арамейській: одн. פְּרִישָׁא (perisha), мн. פְּרִישַׁיָּא (perishaya); звідти й грец. Φαρισαῖοι (Pharisaioi).
Основний зміст кореня פרש — «відділяти/відокремлювати», звідси традиційне пояснення «відділені».

Про фарисеїв ми фактично знаємо з двох джерел — з Євангелія (нагадаю, що в Євангеліях є близько 37 прямих конфліктів Христа Спасителя або Його учнів із фарисеями). Як правило, те, що ми читаємо про фарисеїв у Євангеліях, має негативний характер.

Інше джерело — юдейський історик Йосиф Флавій. У нього фарисеї описані в іншому ключі — як шанована частина суспільства. При цьому не обов’язково багата. Серед фарисеїв були люди заможні, представники середнього стану, але це середовище не було закрите й для бідних. Саме тому фарисеї користувалися загальною повагою.

Йосиф Флавій показує нам і інші впливові групи в суспільстві: садукеїв та ессеїв. Але з трьох саме фарисеї мали найбільшу пошану. Причинами цього були, як сказано, близькість до простого народу, а також те, що вони визнавали усне передання нарівні з писаним, що робило Закон гнучкішим і придатнішим до повсякденного життя. Крім того, на відміну від садукеїв, вони вірили у воскресіння мертвих (про суперечку між фарисеями та садукеями з цього приводу ми читаємо і на сторінках Євангелія). Оскільки фарисеї розробляли докладні правила для звичайного життя, а не лише для храмового культу, їхнє вчення й тлумачення Писання та усної частини Закону поєднувалися з практичною релігійністю.

Садукеї становили храмову аристократію; вони були консервативні — відкидали усну традицію (усну Тору), яку фарисеї вважали рівноцінною писаній, відкидали воскресіння мертвих (саме тому, що в Торі не було згадки про воскресіння) і загалом були далекі від народу.

Нарешті, ессеї — ізольована секта: вони жили відокремлено (багато хто — в пустелі), їхній вплив на народ був обмежений. Так, інші джерела також розповідають про фарисеїв — наприклад, Кумранські рукописи або раввіністична література (Мішна, Талмуд, мідраші), але вона створювалася спадкоємцями фарисеїв уже після 70 р. н. е.

До речі, у зв’язку з цим варто згадати одне поширене непорозуміння.

Ось фарисеї тлумачать Писання, виводять нові закони і правила з текстів та усних передань (Галаха). Тобто вони спираються на тексти і передання. У цьому сенсі вони подібні до рабинів, до раввіністичного юдаїзму після руйнування Храму. Храм перестав існувати, але юдаїзм — ні! Він змінився, перебудувався: від жертвоприношень юдаїзм перейшов до вивчення Тори, молитви та виконання заповідей у повсякденному житті.

Після 70 р. н. е. рабини (спадкоємці фарисеїв) «замінили»: жертвоприношення — молитвою, Храм — синагогою як центром релігійного життя, священників — учителями Тори (рабинами) як духовними авторитетами, а храмовий культ — вивченням Писання і Талмуду. Тобто фарисейська система з її наголосом на усній традиції, детальною розробкою галахи для звичайного життя, синагогальним богослужінням і доступністю релігійного знання виявилася ідеально пристосованою до виживання юдаїзму без Храму. Садукеї зникли разом із Храмом, ессеї розсіялися, а фарисейська традиція трансформувалася в раввіністичний юдаїзм, який існує донині. Однак помилкою є водночас думати, що фарисеї — це лише «лицеміри» з Євангелія, не розуміючи їхньої ключової ролі в збереженні юдаїзму. Хоч раввіністичний юдаїзм і розвивався з фарисейських традицій, зв’язок між ними також складний.

Я вже двічі згадав слово «лицемір». Це слово також потребує пояснення.

У класичній грецькій мові: лицемір = ὑποκριτής = актор, декламатор, «той, хто відповідає, виконує роль» (від ὑποκρίνομαι — «відповідати, розігрувати роль, удавати»). А в пізніший час, в елліністичному юдаїзмі та Новому Завіті термін переноситься з театральної сцени на релігійну й моральну сферу: не просто «грішник», а той, хто знає мову благочестя і свідомо розігрує її перед людьми. Часто лицемір’ям стає розходження між сповідуваною вірою та фактичною поведінкою, особливо коли релігійний статус використовується для пригнічення інших — як у епізоді зцілення скорченої жінки в суботу у євангелиста Луки.

Повертаючись до фарисеїв: вони аж ніяк не були «поганими людьми». Ще раз підкреслю: вони користувалися великою повагою серед населення. Ось, наприклад, у Йосифа Флавія ми бачимо, що цар Олександр Яннай на смертному ложі порадив дружині та цариці Олександрі Саломеї примиритися з фарисеями, які згодом за її правління стали її радниками й керували державними справами.

Ось що ще важливо зауважити: суперечки між Христом і фарисеями — це не суперечки двох релігій, адже Христос за людськістю є юдеєм. Це суперечка між різними тлумаченнями Закону. Багато конфліктів стосуються конкретних пунктів Закону: субота (Мк 2:23–28), правила чистоти (Мк 7:1–23), десятина (Мф 23:23). Це саме ті питання, які обговорювалися між юдейськими групами того часу. Так само — і питання про вічне життя.

Ще раз скажу: обвинувачення в лицемірстві — потужний полемічний інструмент, але його сенс не зводиться до «образи», бо ὑποκριτής — це «актор», людина ролі, і в новозавітному контексті це означає ось що: релігійна мова та норми використовуються як маска і ресурс самооправдання, а не як шлях до Божої волі. Тому коректно говорити так: Євангелія критикують не фарисеїв як історичний народ цілком, а тип релігійності, у якому праведність «робиться» на публіку (як виконання ролі).

Пам’ятаєте, ми говорили про праведність? Адже фарисей — праведний. Або принаймні вважає себе таким. Як фарисеї мислили праведність? Праведність = скрупульозне виконання Тори й усного передання, усіх 613 заповідей. У цьому сенсі фарисей безсумнівно праведний. Але більше того — фарисей виконує Закон за себе і за весь народ.

Тобто в Законі є вимоги до звичайних людей — членів суспільства, а є окремі — для коліна Аарона, з якого могли бути тільки священники, а також коліна Левія, з якого поставлялися левити: вони не священники, але ті, хто прислуговують священникам, на кшталт наших дияконів, паламарів. Так от: вони мусили дотримуватися особливих правил чистоти як служителі Храму.

А фарисеї ці стандарти чистоти й виконання правил поширювали з храмового рівня на весь народ. Вони ніби говорили: «Так, Господи, ми всі нерозумні й не дотримуємося Закону, але ж серед нас є й ті, хто дотримується навіть більше, ніж належить. Ти вже дивися не на нас, а на них». Тобто: суди нас за нашими найкращими представниками, а не за найгіршими. Це була така фарисейська програма наслідування Божої святості через сувору охорону меж (зокрема — чистоти). Вони робили це «за весь народ» і не обмежували святість лише храмовим простором, а впроваджували її в звичайне життя.

Запитання із залу:

Отче, а як розуміти слова Євангелія:

20 Кажу бо Я вам: коли праведність ваша не буде рясніша, як книжників та фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне!

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), мф 5:20)

Відповідь:

Тут є певний парадокс, адже подивіться: фарисеї були найправеднішими за мірками того часу — скрупульозно дотримувалися всіх 613 заповідей, додавали «огорожу навколо Тори». Прочитаймо, що робив фарисей:

12 Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), лк 18:12)

Тобто постили двічі на тиждень, давали десятину з усього (не лише з того, що, скажімо, одержали від продажу — тобто наш «податок на додану вартість», — а й із того, що купили, тобто подвійне оподаткування!), вивчали Писання вдень і вночі. А Господь говорить, що праведність християн має перевершити їхню праведність. Як? Більше жертвувати або більше постити? Ні.

У Мф 5:20 Христос вимагає праведності, яку неможливо «назбирати» виконанням приписів або правил; вона приходить від Бога (як дар прийняття й оправдання) — і вже потім виражається в ділах, але як плід Царства, а не як «оплата вхідного квитка». Тобто це не «наші діла». Христос вимагає внутрішньої праведності, а не зовнішнього дотримання.

Раввіністичний юдаїзм (як спадкоємець фарисеїв) зберіг розуміння праведності як виконання Тори, але з наголосом на вивченні Писання і молитві замість жертвоприношень. Синагога замінила Храм, рабин — священника, а праведність і далі розумілася як скрупульозне виконання заповідей.

Християнство ж пішло радикально іншим шляхом: праведність стала даром Божим, який приймається вірою, а не результатом людських зусиль.

Ось такими були фарисеї.

Минулої неділі ми дуже докладно говорили про митарів — збирачів податків. Оскільки не всі були присутні, я ще раз повторю.

Податкова система в Палестині після смерті Ірода Великого відрізнялася залежно від місцевості. Так, Юдея, Самарія, Ідумея після 6 року по Р. Х. перейшли під пряме римське правління, кероване римськими префектами (а згодом прокуратурами). І податки йшли безпосередньо до Риму. А в Галілеї правив тетрарх Ірод Антипа, який стратив Івана Хрестителя; податкові інстанції підпорядковувалися йому.

У Юдеї сплачували два типи податків: земельний податок і подушну подать, з одного боку. Пам’ятаєте перепис за Квирінія — якраз коли Христос народився: кожен мав прийти в місто свого племені, переписатися з усією родиною. На основі цього обчислювали подушний податок. А земельний — приходив переписувач і описував землю.

А з іншого боку — тип непрямих податків, пов’язаний із перетином меж: їх стягували щоразу при переході з одного району до іншого; між Капернаумом і Єрусалимом було п’ять таких податкових пунктів. Крім того, існували різні непрямі податки: дорожні збори (як наші bompenger), портові мита, податок на сіль, м’ясо або на переміщення товарів. Як сьогодні: купив щось на AliExpress — маєш сплатити податок державі.

І от ці останні численні податки стягували спеціальні люди — митарі. Одним із них був Закхей, про якого ми говорили минулої неділі.

Закхей, названий «головним збирачем податків», імовірно, був підрядником зі збирання доходів у Єрихоні й міг керувати кількома збирачами. Як мінімум, він очолював податковий округ.

У Галілеї податки йшли не прямо до Риму, а через Ірода Антипу: Антипа збирав податки зі своєї території, потім сплачував фіксовану данину Риму, а решта залишалася в його розпорядженні.

Отже, у митарів був різний статус. У Юдеї: митарі працювали напряму на Рим — максимальна зневага, і тому їх максимально зневажали; Закхей із Єрихона — «начальник митарів» римської адміністрації. А в Галілеї митарі працювали на Ірода Антипу. Тут менше прямого конфлікту з Римом, але все одно їх зневажали. Приклад: Матвій із Капернаума — митник на торговому шляху.

В обох випадках система працювала через відкуп: митарі купували «франшизу» на збирання. На кілька років. І мусили не лише виплатити належні суми податків вищим податківцям, а й за рахунок чогось жити. Тому, користуючись тим, що народ не знав точної такси, стягували більше. Деякі дослідники припускали, що стягувалося до 60% прибутку. Але сьогодні до цих цифр ставляться скептично.

Як би там не було, в аграрних країнах збирання податків могло призводити до страшних наслідків у разі неврожаю. Люди могли втратити свою землю або домівки, які вилучалися в рахунок сплати податків.

Знаєте, є такий анекдот про податківців: виступає один силач на сцені й каже, мовляв, хто вичавить після мене бодай краплю соку з цього лимона, отримає премію. З натовпу виходить кволий чоловік і легко вичавлює ще півсклянки соку. Силач із подивом вигукує: «Ви, мабуть, фокусник?» А той йому відповідає: «Ні, я працюю в податковій». Звісно, це гумор. Але гумор, який мав під собою підстави.

Та митарів не любили не лише тому. Звісно, насамперед — за фінансові зловживання, але також і за те, що ми сьогодні називаємо колабораціонізмом — співпрацею з окупаційною владою. Крім того, був ще й релігійний момент.

Податки стягували грішми. А на римських монетах були зображення імператорів і написи, що прославляли їх як божество. Денарій часів Христа на лицьовому боці мав профіль імператора Тиберія з написом «Тиберій Цезар, божественний Август, син Августа». Це створювало фундаментальне протиріччя для побожних юдеїв. Друга заповідь забороняла зображення (Вих. 20:4), а імператор оголошувався божественним (divus). Носити таку монету означало участь в ідолопоклонстві. Крім того, імператорський культ суперечив центральному принципу юдаїзму: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь один» (Втор. 6:4).

Згадаймо євангельський сюжет про подать. Епізод відбувається під час одного з протистоянь Ісуса з юдейськими релігійними лідерами в Єрусалимі — після урочистого входу, очищення Храму та наступних конфліктів:

15 Тоді фарисеї пішли й умовлялись, як зловити на слові Його.
16 І посилають до Нього своїх учнів із іродіянами, і кажуть: Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і наставляєш на Божу дорогу правдиво, і не зважаєш ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся Ти.
17 Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?
18 А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: Чого ви, лицеміри, Мене випробовуєте?
19 Покажіть Мені гріш податковий. І принесли динарія Йому.
20 А Він каже до них: Чий це образ і напис?
21 Ті відказують: Кесарів. Тоді каже Він їм: Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже.
22 А почувши таке, вони диву далися. І, лишивши Його, відійшли.

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), мф 22:15–22)

У цій розповіді є певна іронія. Христос запитує фарисеїв: «Чиє це зображення (εἰκών)?» — і це питання багатошарове. Вони самі носять ці монети із зображенням імператора. Якщо це ідолопоклонство — то чому ви носите їх при собі? Христос викриває лицемірство: вони звинувачують інших у компромісі з Римом, а самі користуються римськими грішми.

Бо це — скандал, пов’язаний із цією монетою: спокушаючи Христа, фарисеї дістають і показують денарій із зображенням «божественного» імператора. Побожні юдеї взагалі намагалися уникати таких монет, особливо в релігійному контексті. Те, що вони відразу могли показати таку монету, свідчить про їхній власний компроміс із римською системою.

За кілька днів до цього Христос вигнав торговців і перекинув столи міняйл у Храмі:

12 Потому Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців у храмі, і поперевертав грошомінам столи, та ослони продавцям голубів.
13 І сказав їм: Написано: Дім Мій буде домом молитви, а ви робите з нього печеру розбійників.

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), мф 21:12–13)

Чому були потрібні міняйли: у Храмі суворо заборонялися монети із зображеннями (ідолами). Використовувалися лише тирські шекелі — фінікійське срібло без портретів. Міняйли обмінювали римські денарії, грецькі драхми та інші монети на храмову валюту для сплати храмової податі й купівлі жертв.

І ось іронія моменту: ті самі фарисеї, які кілька днів тому критикували Христа за вигнання міняйл (які забезпечували дотримання храмової чистоти!), тепер самі вільно носять при собі язичницькі монети із зображенням «божественного» кесаря.

Повертаючись до митарів: оце постійне торкання до нечистих грошей і співпраця з окупантами ставили митарів у складне становище, і багато хто з них справді менше дбав про дотримання заповідей Закону. «Ну, раз мене виключено з громади вірних, то тоді хай уже й трава не росте», — міркували деякі з них, — «не буду дотримуватися Закону». Бо дотримання Закону — це не лише особиста чеснота, а й ознака належності до спільноти.

Але повернімося тепер до нашої притчі. Перепрошую, сьогодні знову довго. Наступної неділі також буде велика притча, яку ви всі добре пам’ятаєте, — притча про Блудного сина: найвпливовіша притча, яка надихала й надихає безліч поетів, художників, музикантів своїм змістом і глибиною сенсу.

Отже, перед нами два представники — можна сказати, два протилежні представники одного суспільства. Обидва релігійні. Обидва прийшли до храму на молитву. Я казав, що митарі були такими собі ошуканцями й лиходіями. Але ні. Не всі вони були такими! Були й ті, хто був добре інтегрований у суспільство.

Про одного такого публіканина згадує той самий Йосиф Флавій.

Порівняння фарисея і збирача податків — майстерна риторична конструкція: вона використовує різкі соціальні та релігійні стереотипи І століття. Притча підриває очікування аудиторії. Її сила — в миттєвій культурній упізнаваності двох постатей як цілковитих протилежностей у соціальному ландшафті Юдеї та Галілеї.

Погляньте: для аудиторії Луки фарисей уособлював вершину видимої громадської побожности. Адже, крім того, фарисеї були антиокупаційні за переконанням: для них, як і для більшости народу, влада язичників сприймалася як приниження і ознака ненормального стану Ізраїля.

Збирачі податків асоціювалися з римським фіскальним апаратом, ризикували звинуваченнями у здирництві й могли зараховуватися до «грішників» та язичників через професійні контакти.

Фарисей втілював респектабельність, завітну вірність і «відділення» задля чистоти; митар — компроміс, потенційну корупцію та маргінальність.

І ось тут геніальність притчі — у тому, як вона використовує цю полярність. Вона показує фарисея, чия молитва перелічує його побожні діла (піст, десятина) коректно, а потім збирача податків, який просто просить милости.

Поверхове читання спонукає слухача засудити порівняльну гордість фарисея («Боже! дякую Тобі, що я не такий, як інші люди… або як цей митар») і ототожнити себе зі смиренням збирача податків. Але тут виникає витончена пастка: якщо слухач потім думає: «Слава Богові, я не такий, як цей осудливий фарисей», — то тим самим відтворює саме гріх порівняльного самооправдання, який щойно засудив. Слухач стає фарисеєм у самому акті відкинення фарисея. Така структура робить осуд сам собі покаранням, ілюструючи вчення Ісуса проти осуду інших (пор. Мф 7:1).

Знаєте, хочу навести один факт, дивний для сучасної людини: в ранковому благословенні з Талмуду сказано: «Благословенний Ти, Господи, Боже наш, Царю світу, що не створив мене жінкою». Жінки у відповідному місці молитви читають: «…що створив мене за Своєю волею».

Отож фарисей промовляє:

11 Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник.

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), лк 18:11)

Головне — «дякую», що я — не такий.

Знаєте, в тлумаченні святителя Василія Великого на пророка Ісаю є коротке, але дуже важливе зауваження про те, що фарисей «… молився про це самому собі (а не Богові)…»:
«…ταῦτα πρὸς ἑαυτὸν προσηύχετο (οὐχὶ πρὸς τὸν Θεόν)…»

Грецький текст цього місця в Євангелії дає саме таке читання — не «сам у собі», як по-російськи, і не «сам про себе», як у перекладі митр. Івана Огієнка, а саме πρὸς ἑαυτὸν — «до себе». І це важливо. Фарисей молиться сам до себе. Йому не потрібен іще хтось. Хоча — ні. Потрібен, але не для молитви, а для самоутвердження.

А діла, які він перелічує, — маска. Перед Богом митар показує, що він нічого не має. Може, він навіть і митарем був не дуже вправним — нічого собі не «назбирав»: стоїть і б’є себе в груди. А фарисей ховається за ділами, як за стовпом: за ними не видно особи. Краще б він був грішником, ніж людиною, повною таких чеснот.

Обидва персонажі беруть участь у релігійній практиці — моляться в Храмі. Контраст — у позі серця і в богословському припущенні, що стоїть за практикою. Молитва фарисея — порівняльна й «заслуговуюча» («…що я не як інші…»), а молитва митаря — покаянна й така, що просить милости («Боже, будь милостивий до мене, грішного»). Питання — про підставу стояння перед Богом.

Спаситель використовує загострені, типізовані портрети, щоб критикувати конкретні настанови: самоправедність і опору на релігійні здобутки — на противагу смиренню й залежності від Божої милости. Адже молитва фарисея згадує реальні побожні діла (піст, десятина); поза митаря — суцільне сокрушення. Притча спрямована на серця тих, хто «певен у своїй праведності», а не на «природну зіпсутість» цілих соціальних груп.

Тобто в притчі є не лише персональний момент; вона також проти «групового» обвинувачення — так, як це робить фарисей. Формула про фарисея, який «молився… самому собі», допомагає показати: проблема не в молитві як такій, а в самозамкненій релігійній мові, де Бог стає дзеркалом самоутвердження.

На завершення скажу лише: фарисей не потребує прощення чи оправдання. Він про це й не просить. А сьогоднішнє читання закінчується словами:

14 Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.

(Ukrainian 1962 (Біблія в пер. Івана Огієнка 1962), лк 18:14)

Чому ж митар повернувся оправданий більш, ніж фарисей? Тому що він прийняв це оправдання як дар, а не як плату за свої добрі діла. А для фарисея релігійна практика стає доказом «я добрий», який звільняє від реальної зустрічі з Божою милістю і судом.

Нехай ці роздуми про стояння перед Богом і про наш майбутній Великий Піст подарують нам зустріч із Воскреслим Христом, а не спробу сховатися за добрими ділами від Божої милости й суду. Амінь.