В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Сьогодні ми говоримо про два великі тексти Святого Письма, які перегукуються між собою і відкривають Бога. І перше читання — це читання з Послання апостола Павла до коринтян. Згадаймо, що зовсім недавно ми обговорювали з вами відмінності між Коринтом і Ефесом — двома містами, тісно пов’язаними з апостолом Павлом, бо він заснував громади в цих містах. Послання до церкви в Коринті написане з Ефесу приблизно в 53–55 роках. Коринт був важким містом для апостола. Тому він написав два послання, що дійшли до нас, у це місто, а також ще два, ймовірно, втрачені. У цих посланнях апостол захищає своє апостольство і чистоту віри. Коринт був величезним містом, центром Ахайї. У цьому місті знаходився головний храм, пов’язаний з чуттєвими насолодами, — храм Афродіти (а в Ефесі був храм Артеміди Ефеської). І в цьому храмі практикувалася храмова проституція як форма релігійного служіння цій богині, спрямована на приваблення родючості та удачі. Цих жінок дарували храму багаті городяни (храму належало до тисячі рабинь). І хоча це стосується класичного часу, а за апостола Павла місто вже було римським, тим не менш традиції храмової проституції зберігалися. Сьогодні нам дивно чути таке, але багато християн вважали цілком нормальним ходити в цей храм і користуватися послугами цих жінок. Коринт, як ми вже не раз говорили раніше, був центром ученості та філософії. І серед християн були також люди, які користувалися репутацією філософів. Часто вони змішували те, чого навчало християнство в особі апостола Павла, з філософськими течіями того часу. Це створювало певну «партійність» всередині християнської громади. Окрім того, що християни Коринта любили співвідносити себе з різними апостолами — наприклад, з Аполлосом, Павлом, Кифою (Петром), — були й течії, які вчили дуже специфічно про свободу, співцем якої був апостол Павел. Базуючись на Посланні до галатів, про яке ми багато говорили свого часу, особливо на 13-му вірші 5-ї глави: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!», — ось ці самі лібертиністи (згадайте французьке liberté — «свобода») вважали, що раз християнин спасенний благодаттю і вільний від Закону Мойсеєвого, то тіло та його вчинки більше не мають значення для спасіння. У Коринті це вилилося в їхні власні гасла, які апостол Павел цитує і одразу спростовує (1 Кор 6:12–13): «Усе мені можна» — девіз, заснований на ідеї абсолютної свободи у Христі. І «їжа для черева, і черево для їжі» — аргумент, що секс так само природний і нібито байдужий для спасіння, як і їжа. Саме тому апостол Павел у Першому посланні до коринтян (особливо глава 6) відповідає на дуже сучасне навіть для нас питання: «А що поганого в тому, щоб жити за своїми бажаннями? Якщо тіло — це всього лише тіло, воно не стосується духу». Коринтяни вважали, що сексуальні зв’язки — це як їжа: нейтральні, без наслідків для душі. Павел же категорично відповідає: ні, тіло — це не байдужа оболонка. Тіло — храм Святого Духа, бо ми члени Христові; воно бере участь у воскресінні та в божественному житті. Блуд (πορνεία) — це гріх проти власного тіла, проти самої цілісності людини. Ми не належимо собі — ми куплені дорогою ціною. Тому «прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!». Ми вже звертали увагу, що апостол Павел добре володів риторичними прийомами свого часу, бо він був вельми освіченим юдеєм свого часу. І ось у сьогоднішньому тексті ми бачимо, як він застосовує риторичний прийом — діатрибу. Саме це слово сьогодні має деякі негативні конотації: ми навіть чуємо по телебаченню, що такий-то політик «розразився діатрибою» проти корупції — тобто діатриба сьогодні розуміється як гнівна, викривальна промова. Однак саме слово означає «бесіду», і за часів апостола Павла воно не мало значення політичної боротьби. Апостол використовував цей прийом для логічного переконання. То в чому діатриба і де вона в апостола Павла в цьому посланні? Давайте подивимося. Опонент (гасло): «Усе мені можна!» Павел (відповідь): «та не все на пожиток». Опонент (повтор): «Усе мені можна!» Павел (остаточний удар): «але мною ніщо володіти не повинно». Тут апостол Павел використовує іронію: якщо ти «вільний» настільки, що не можеш кинути гріх, то ти не вільний, а в рабстві у цього гріха. І, крім того, це прекрасний приклад гри слів у апостола. Ось як це грецькою: «Πάντα μοι ἔξεστιν, ἀλλ’ οὐκ ἐγὼ ἐξουσιασθήσομαι ὑπό τινος» (Па́нта мои́ э́ксестин, алл ук эго́ эксоусиастхэ́сомай гипо́ тино́с.). Тут ἔξεστιν — «позволительно, законно», і, з іншого боку, ἐξουσιασθήσομαι — пасивний стан від того ж кореня: «бути під владою», «бути поневоленим», «дозволити чомусь панувати над собою». І ось друга сцена — про тіло і їжу (вірш 13). Опонент (аргумент): «Їжа для черева, і черево для їжі, але Бог одне й друге понищить». (Логіка: тіло — це просто біологічний «утилізатор», його дії не важливі.) Павел (відповідь): «А тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла». Павел переводить дискусію з площини фізіології в площину богослов’я: тіло — це не сміття, а приналежність Бога. «Їжа для черева, і черево для їжі» — коринтяни міркували так: як їжа нейтральна по відношенню до людини (ми їмо для підтримки життя, і з точки зору моралі їжа сама по собі ніяк нас не оскверняє), так і різні сексуальні бажання та способи їх задоволення не мають відношення до спасіння: це, мовляв, просто «як їжа». Ось чому вони ходили до цих жінок при язичницьких храмах: вважали, що це чисто фізична дія і ніякої моральної шкоди не приносить. Коринтяни міркували як справжні матеріалісти: «Їжа і шлунок — тимчасові речі. Бог врешті-решт упразднить і те, і друге. Отже, те ж саме стосується сексу: це просто фізіологія, яка зникне, а значить, вона не може осквернити мій дух». Вони використовували майбутню «утилізацію» тілесних функцій як виправдання вседозволеності в сьогоденні. Апостол Павел відповідає їм новим словом про тіло. Він пише, що Бог «воскресить Він і нас Своєю силою!» (вірш 14). Так, ніби каже апостол, процес травлення припиниться. Але тіло — це не просто шлунок. Тіло — це особистість, призначена для Господа. Якщо Бог воскресить наше тіло для вічності, ми не можемо ставитися до нього як до одноразової речі, яку можна віддавати блудницям. Таким чином, «знищення» (упразднення) стосується тимчасових біологічних функцій, але не самої сутності людини, яка належить Христу. Апостол Павел протистоїть тут не тільки лібертиністам з християн, але й іншим філософським течіям. Гностики, наприклад, стверджували, що тіло — в’язниця для душі, що до тіла потрібно ставитися як до непотрібного, заважаючого. А з іншого боку, були філософи-стоїки, які з песимізмом говорили: зі страстями боротися неможливо — краще «прийняти» їх. Апостол Павел каже: тіло теж бере участь у божественному житті, тіло воскресне, і саме тому воно важливе для спасіння. Далі апостол пише: «Бог же й Господа воскресив, воскресить Він і нас Своєю силою! Хіба ви не знаєте, що ваші тіла то члени Христові? Отож, узявши члени Христові, зроблю їх членами розпусниці? Зовсім ні! Хіба ви не знаєте, що той, хто злучується з розпусницею, стає одним тілом із нею? Бо каже: Обидва ви будете тілом одним». Апостол цитує Бут 2:24 — там ідеться про Адама і Єву. Тобто за апостолом, коли людина з’єднується з блудницею, вона з’єднується не просто фізично — вона з’єднується всім своїм єством. Бо апостол Павел мислить про тіло особливим чином. Тіло, σῶμα (сома), — він розуміє не як «корпус», не як оболонку, а як цілого людини, як особистість. Він не розділяє людину на незалежні «відсіки»: ось тут душа, ось тут тіло, ось тут дух. Він мислить людину як цілісність — з душею, тілом і духом. Важливо розрізняти: Павел використовує два терміни — σῶμα (сома) і σάρξ (саркс, «плоть»). Сома — це особистість, людина як ціле, її буття-в-світі; це добре, це створене Богом, це воскресне. А саркс — це падша людська природа, схильна до гріха, «ветхий чоловік». Коли Павел каже «тіло ваше — храм Святого Духа», він використовує σῶμα. А коли каже «бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити» (Рим 8:13), він використовує σάρξ. Тому апостол протистоїть тим коринтянам, які зловживали християнською свободою — цим лібертиністам, вільнодумцям, які говорили: «Усе мені можна». «А хто з Господом злучується, стає одним духом із Ним» (1 Кор 6:17). І далі апостол каже: «Утікайте від розпусти. Усякий бо гріх, що його чинить людина, є поза тілом. А хто чинить розпусту, той грішить проти власного тіла» (1 Кор 6:18). «Утікайте від розпусти» — у нас в російському тексті стоїть слово «блуд», а в українському «розпуста». У грецькому тексті тут стоїть відоме слово πορνεία (порнейя) — звідси походить слово «порнографія». Πορνεία — загальний термін для всіх форм сексуальної неморальності: дошлюбні зв’язки, позашлюбні зв’язки, проституція, інцест, гомосексуальні практики. Тобто апостол каже: «Утікайте від розпусти, утікайте від блуду». «Всякий бо гріх, що його чинить людина, є поза тілом» — дивіться, за часів апостола Павла це було очевидно: більшість гріхів спрямовані назовні — проти ближнього, проти суспільства, проти Бога. Вони, якщо завгодно, «живуть у голові»: людина замислює, будує, вирішує, що зробити. Але гріх блуду, каже апостол, — гріх проти власного тіла (εἰς τὸ ἴδιον σῶμα ἁμαρτάνει). Чому? Бо сексуальне з’єднання зачіпає всю людину — її особистість, ідентичність, буття. Σῶμα — це не просто «фізична оболонка», це я сам. Тому блуд — не просто «фізичний акт», а віддача себе цілком, всієї особистості, комусь поза Божим задумом. Це осквернення храму Святого Духа. Про який блуд ідеться? Звичайно, ідеться про стосунки до шлюбу, про стосунки з тими, з ким ти в шлюбі не перебуваєш; сюди відноситься храмова проституція, про яку ми говорили (Коринт і храм Афродіти), і також гомосексуальні практики — бо про це апостол Павел теж пише (див. 1 Кор 6:9; Рим 1:26–27: «Через це Бог їх видав на пожадливість ганебну, бо їхні жінки замінили природне єднання на протиприродне. Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові»). Хоча сьогодні наше суспільство не бажає читати ці слова саме так, як і слова взагалі, пов’язані з блудом. Ці слова, на жаль, у сучасному суспільстві повністю знецінилися, бо люди живуть подібно до тих самих лібертиністів, яким писав апостол Павел. Але важливо пам’ятати: Павел писав у суспільство, яке було таким же — якщо не більше — сексуально розпущеним, як наше. Його слова були революційними тоді і залишаються революційними зараз. І ось далі: «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої?» (1 Кор 6:19). Тобто тіла (σώματα — сомата, мн. ч. від σῶμα) виявляються храмом живого в нас Бога, і тіла наші — наші особистості — нам не належать. Кому ж вони належать і з якої причини? Бо ми належимо Богу, бо ми викуплені (ἠγοράσθητε) Богом. У греко-римському світі існувала практика сакрального викупу: раба викуповували (іноді формально його «купувало» божество в храмі), і він ставав вільним. Апостол Павел використовує цю метафору: ми викуплені ціною — і якою ціною! — кров’ю Христа (пор. 1 Пет 1:18–19). І хоча ми вільні від рабства гріху, ми тепер добровільно стали рабами Божими (δοῦλοι Θεοῦ) — а це і є істинна свобода (пор. Рим 6:18–22). Тому ми не належимо собі, і наші тіла — наші особистості — належать Богу. Ось на цьому апостол Павел будує своє пояснення складних питань, пов’язаних із сексуальними практиками, які були в Коринті. І це — те, що стосується Першого послання до коринтян, — сьогодні дуже актуальне. А тепер сьогоднішній текст з Євангелія — притча, заради якої названа ця неділя: притча про блудного сина (Лк 15:11–32). Це, мабуть, найвідоміша і найзворушливіша історія про прощення в світі. Цей текст дав багатьом людям можливість рефлексувати, думати і творити на основі цього тексту. Безліч картин… Згадуємо, звичайно, картину Рембрандта «Повернення блудного сина», коли батько стоїть і обіймає сина, що стоїть на колінах. До речі, дослідники навіть припускали — була така версія, — що батько, судячи з пози, був до цього моменту сліпим, але ця теорія не узгоджується з євангельським текстом. Текст розповідає нам ось про що: якийсь батько мав двох синів. Цей батько був багатим чоловіком, бо в нього було майно, в нього був скот. Найголовніше багатство для людей Сходу — це, звичайно ж, наявність скоту: биків і телят, козенят. У нього відгодований телець — тобто людина дійсно багата. І ось у нього два сини. Згідно з ветхозавітним законом (Повт 21:17): «але за перворідного визнає сина зненавидженої, щоб дати йому подвійно з усього, що в нього знайдеться, бо він початок сили його, його право перворідства». І молодший син приходить до батька і каже: «Дай мені мою частину майна, те, що мені належить», — і йде. І батько віддає йому частину майна, яка йому належить за законом. Тут є одна особливість. Справа в тому, що текст не розповідає про це явно, але грецькі слова, які присутні в цьому тексті, говорять нам значно більше, ніж говорить російський чи український переклад. Бо український текст говорить про «майно» (майно), а російський текст говорить: «частину маєтку, належну мені» — і потім: «і батько розділив їм маєток» (Лк 15:12). Здається, ніби двічі одне й те ж слово. Але в грецькому тексті ми читаємо інакше. По-перше, застосовуються «важкі» слова — слова, в яких багато сенсів. Перше слово — μέρος (мерос), тобто «частина», «доля»: «Дай мені мою долю» (в тексті також μοῖρα — «доля, доля»). І друге слово — οὐσία (усия). Те, що в нас перекладено як «майно», — це οὐσία. «Усия» — найважливіше слово для православної догматики: ним ми говоримо про єдиносущність Сина з Отцем і Духом — οὐσία як «сутність, буття». І в даному контексті воно означає більше, ніж просто майно, бо можна було б використовувати інші слова (κτῆμα — «власність», χρῆμα — «гроші, речі»). Йдеться про те, що дає можливість існувати. У Законі регулювалося, що батько міг розділити майно між дітьми ще за життя. Однак у батька зберігалося право користуватися цим майном до смерті — навіть після розділу. Тобто: я розділю майно між дітьми, але поки я живий, я живу від цього майна, і вся сім’я живе від цього майна. Ось так це було за Ветхим Завітом (див. Мишна, Бава Батра). Але те, що робить молодший син, — осудне: він не просто просить розділу, він іде з цією οὐσία. Для людей того часу це означало: він бажав смерті своєму батькові, бо забирав те, за рахунок чого батько і сім’я існують. І характерно, що далі грецький текст дає ще одне слово: батько «розділив їм» не «майно» в тому ж сенсі, а τὸν βίον — «життя», «засоби до життя» (βίος). Тобто він розділив їм своє життя: не просто дав гроші, а віддав частину того, чим живе сам. Тут все складно з цим текстом, складно з тим, що все тут описується. Бо батько мав ближньосхідне право просто-напросто забити свого сина до смерті за таке. Батько мав право відмовити йому. Батько мав право вигнати свого сина з дому. У батька було повне, абсолютне право зробити все, що він захотів би зі своїм сином. Бо син фактично публічно зганьбив батька, побажавши йому смерті. Бо бажання забрати свою частину майна означало побажання смерті своєму батькові. Але батько чинить зовсім інакше. Батько розділяє майно і відпускає сина. Далі йде знову цікава річ. Ми читаємо: «А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю». Ось — по небагатьох днях. Він зібрав усе — і пішов у далекий край. Минає мала кількість днів — він поспішає. Куди він поспішає? Він зібрав усе. Ось це важливо: що означає «зібрав усе»? Справа в тому, що в ветхі часи, за часів Спасителя, в ветхозавітному суспільстві найголовніше, що має людина, — це земля, а не гроші. Земля, яка приносить плід. Бо це сільськогосподарське населення, сільськогосподарський уклад: люди живуть землею. Ти забрав землю — а земля на Сході — безумовна цінність. Що ж зробив син? Як він міг узяти з собою землю? Не так, як німці з України вивозили чорнозем — ні. Він продав її. Він продав спадщину цілого роду, цілої сім’ї, яка жила на цій землі поколіннями. Він продав цю землю. Він «зібрав усе» — тобто зібрав гроші, отримані від продажу. Він продав усе, що було виділено йому в долі: землю, можливо, скот, усе, що було пов’язане з цією частиною. Він усе це зібрав — і пішов у далекий край, у далеку сторону. І далі — «далекий край». Що мали на увазі юдеї під «далекою стороною»? Під далекою стороною зазвичай розумілися язичницькі країни: Сирія, Єгипет, і Декаполіс — Δεκάπολις. Ми з вами говорили про Декаполіс не так давно: це територія по той бік Геннісаретського озера, десять міст, де жили в основному язичники. Юдеї там зустрічалися, але в цілому це був язичницький світ. Він іде туди. І далі каже Євангеліє: «…і там расточил маєток свій, живучи марнотратно». У нас в російському тексті стоїть слово «распутно», і ми одразу уявляємо собі розпусту — якихось розпусних жінок, такий спосіб життя. Але в грецькому тексті стоїть слово ἀσώτως (від ἄσωτος). Це дуже цікаве слово. Бо ἀ- — це заперечна приставка. Як, наприклад, у словах ἄθεος — «без Бога», ἄνομος — «без закону», або в нашому «асоціальний». А корінь цього слова пов’язаний з дієсловом σῴζω — «спасати», «зберігати». Звідси σωτηρία — спасіння. А ἄσωτος, відповідно, означає не просто «розпущений», а «не-спасаємий», «зруйнований», людина, яка живе так, що її життя не зберігається, не веде до спасіння. Тобто Євангеліє говорить не просто про моральну розпусту, а про життя, позбавлене σωτηρία, про існування, яке розтрачується, яке йде в протилежний бік від спасіння. Ця людина пішла і жила — ἀσώτως. Вона жила «марнотратно», тобто жила не-спасенним чином. Вона жила так, що спасіння ніби не може її наздогнати. Я наведу одну цитату — святитель Кирил Олександрійський каже: ἄσωτος — це той, хто веде життя «до зникнення». Тобто людина живе так, що її життя зникає, воно пропадає, бо в цьому житті немає спасіння. Людина живе абсолютно поза спасінням, і тим самим це слово — ἄσωτος — ніби говорить про те, що в ньому ніби немає можливості повернутися. У ньому ніби немає можливості повернення, немає можливості повернутися назад — до дому, до батька. Людина живе таким чином, що сама себе відрізає від можливості повернення. І ось це слово σωτηρία — «спасіння» — безпосередньо пов’язане з цим. І я тут згадую одну історію. Я згадую історію, яку розповідав митрополит Антоній Сурозький, але насправді він переказував історію, яку свого часу розповідав святитель Николай Велимирович. Він розповідав про якогось емігранта, про людину, з якою він часто сперечався. Вони були друзями, і вони постійно сперечалися: чи існує Бог, чи не існує Бог. У них були такі філософські бесіди. І ось цей його товариш — його, до речі, звали Дмитром, як і мене, — наводив різні доводи: говорив про Канта, про Гегеля, про критиків релігії — загалом, наводив різні філософські течії і намагався всім цим протистояти митрополиту. І врешті-решт митрополит у серцях вигукнув і сказав: «Дмитре, що ж ти зробив у своєму житті такого, що тобі так потрібно, щоб Бога не існувало?» І вони розійшлися. Минув деякий час. І цей Дмитро прийшов до митрополита і сказав: «Я згадав. Я згадав, що сталося в моєму житті і з якого моменту мені знадобилося, щоб Бога не існувало». І він розповів цю історію. Коли він був маленькою дитиною, вони з батьками завжди ходили до церкви. І по дорозі до храму вони проходили повз жебрака — сліпого, який сидів біля храму і просив милостиню. А хлопчику дуже хотілося купити якусь іграшку в магазині. Батьки не дозволяли — бо це коштувало грошей. І тоді йому прийшла, як він сказав, абсолютно геніальна — або антигеніальна — ідея: якщо я не буду класти по монетці цьому жебраку, я зможу накопичити і купити собі цю іграшку. І ось він з тремтячим серцем підходить уперше з цією новою думкою до цього сліпого. Він ногою штовхає баночку — вона дзвенить, монетки там дзвенять. Жебрак йому кланяється. А грошик він не поклав. І ось він заходить до храму. І в храмі його мучить совість. Його мучать думки. А батьки думають: «Ось який у нас став хороший хлопчик: стоїть у храмі тихо, смирно, молиться Богу». А йому погано. Йому зле від того, що він украв ці гроші, від того, що він вчинив таким чином. Він приходить додому, а там старший брат. Старший брат уже студент, уже розумний. І він розповідає йому цю історію — бо він дитина, йому потрібно комусь розповісти. І старший брат каже йому: «Ось ти знайшов, про що думати. Бога немає. Я про це не думаю. Немає Бога ніякого». І від цієї думки ця дитина відчула величезне полегшення. Бо якщо Бога немає — значить, немає злочину. Значить, нічого не було. Все, як у Достоєвського. І так він усе життя з цим жив. І це визначало все його ставлення до Бога. Йому було необхідно, щоб Бога не було. Бо якщо Бог є, тоді є й злочин, який він вчинив. І ось митрополит якимось чином побачив цю річ у цій людині і поставив це питання. І тоді той згадав — і прийшов. І вперше він прийшов каятися до священнослужителя. Вперше він дійсно молився з того самого дитячого часу. Чому я згадав про це? Бо, дивіться, як людина може жити — ἀσώτως. Тобто Антоній Сурозький показує, що ἄσωτος — це коли людина живе так, що їй потрібно, щоб Отця не було, — тоді й повертатися нікуди, як у блудного сина. Ось ця людина — і молодший син у притчі. Він іде далеко. Він намагається забути все, що в нього є. Він намагається забути все, що пов’язувало його з рідною країною, з батьком. Він шукає свободи від батька. І Іоанн Златоуст каже: «Погляньте: він шукає свободи від власного батька, щоб забути, а потім мати можливість жити так, як він сам забажає». Ось так — як каже Євангеліє — жити ἀσώτως. Тобто він чинить, як дитина, яка заплющує очі на все, що було в її житті. Він починає жити зовсім інакше. Але повернемося до тексту: «…і там расточил маєток свій, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати». «І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі». Але ось тут слово «пристав» — це перекладацьке рішення. У грецькому тексті стоїть не «пристав», а ἐκολλήθη — тобто «приліпився», «прилип», «причепився», як людина, яка чіпляється за іншого. І це важливо: він приліпився до людини, яка для нього чужа, бо він сам — чужоземець у цій країні, він чужий, сторонній. І ось він приліпився до цієї людини — і що відбувається далі? Ця людина посилає його на поля пасти свиней. Можливо, для українського вуха це звучало б навіть не так страшно — все-таки свині, м’ясо, сало. Але для юдея це було зовсім інакше. Для юдея не могло бути більшого ганьби, ніж, по-перше, служити не-юдею, служити в країні, яка не Ізраїль, піти в чужу землю, і по-друге — від голоду впасти так низько, що йти пасти свиней у чужої людини. Більше того, далі Євангеліє каже: «І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому». Ось тут починається історія з «рожками». Я, наприклад, раніше, коли читав це місце, уявляв собі якісь «рожки» — ну, на кшталт макаронів, думаючи: ну, якщо голод, то, загалом-то, не так уже й страшно. Але це не ті «рожки». Йдеться про плоди ріжкового дерева (κεράτια), яке росте в Палестині. Це такі стручки, які згодовували свиням. І ось ця людина — юдей. А ми читаємо в Ветхому Завіті, в Законі, що юдей не повинен був навіть торкатися до свині, бо це вважалося нечистою твариною. Як і сьогодні, наприклад, у мусульман: свинина вважається нечистою. А тут він не тільки ходить за ними, пасе їх, гонить, умовно кажучи, з гілочкою, але він, окрім усього іншого, готовий їсти те, що їдять вони. І при цьому ніхто не дає йому навіть цього. Розумієте, це не просто: «ну ось, згрішив — і згрішив». Це колосальна глибина падіння. Він втрачає людську подобу. Він перестає бути людиною, бо готовий їсти свинячу їжу, до якої його народові було заборонено не тільки торкатися, але навіть думати про неї як про їжу. І далі сказано: «Тоді він спам’ятався». Ось це теж дуже цікаві слова. Бо в грецькому тексті стоїть вираз εἰς ἑαυτὸν δὲ ἐλθών — буквально: «увійшовши в себе», «повернувшись до себе». Святі отці кажуть, що тут починається покаяння. Він кається в тому, що вчинив, у тому, що пішов далеко від батьківського дому, від усього, що було пов’язане з батьком. І він каже: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!». Я забув сказати про одну важливу річ. Ми говорили, що, коли він ішов від батька, він поспішав. Він квапився. Чому він квапиться? Куди він квапиться? Є цілий ряд дослідників, які все життя прожили на Близькому Сході, виросли там, їхні батьки там жили. І ось один з таких дослідників — я зараз маю на увазі Кеннета Бейлі — багато їздив по Близькому Сходу і розпитував людей. Він розповідав їм євангельські історії і запитував: «Як вам це чується?» Тобто він запитував у корінних народів — у бедуїнів, у різних народів, які ведуть кочовий або напівкочовий спосіб життя, подібний до того, який вели юдеї часів Євангелія. І він запитував саме про батька: логічно чи те, як він чинить? І всі, як один, відповідали: «Звичайно ж, ні. Батько б убив свого сина». Якщо б син вчинив таким чином — забрав свою долю і пішов. Хоча формально він мав право на долю, батько мав право жити від цього маєтку. А син забирає в нього життя. Але є ще одна, цікавіша причина, чому він квапиться. Справа в тому, що в ті часи існувала особлива міра покарання для ось таких людей — бунтівників, тих, хто шукає свободи ціною руйнування сім’ї. І карали тут не держава, а суспільство. Це чимось схоже на те, як у нас у селі: якщо людина вкрала, якщо вона зрадила довіру, вона втрачає довіру. Так ось, з людьми, які чинили проти власного батька, проводили особливий обряд. Цей обряд називається קְצָצָה — kezazah (кезаца). Як він відбувався? Брали глиняний посуд, наповнювали його фасоллю, або горіхами, або камінням. Підходили до цієї людини і розбивали посуд у неї перед ногами. І говорили: «Іди геть. Ти більше не належиш до цього місця. Ти не наш. Ти переступив закони нашого поселення, нашого народу». Це був обряд виключення з громади. Після цього людина не мала права повернутися до свого села, бо її могли побити камінням як злочинця. І тому цей юнак квапиться втекти. Бо якщо він ходить по селу і продає землю свого батька і тим самим ганьбить батька, то ця історія вже виходить за межі сім’ї. Це вже не сімейна історія. Це історія, яка стає надбанням усього села. І люди в цьому селі починають готуватися до того, щоб провести ось цей обряд — кезаца — обряд виключення. Тому він квапиться. Він квапиться розпродати все і піти, перш ніж цей обряд буде вчинено. Бо цей обряд — це публічне прокляття: він стоїть, а перед ним розбивають посуд, і цим ніби кажуть: «Для тебе тут більше немає життя». Запам’ятаємо це. Це дуже важливо для подальшого. Далі читаємо: «Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!». Зверніть увагу, як цікаво він міркує: він говорить про наймитів. Хоча, здавалося б, логічніше було б сказати: «Я піду до батька і стану рабом». Але він не говорить про рабство. Він не каже: «візьми мене в раби». Він хоче бути робітником, а не рабом. Чому? Бо раб живе в домі свого господаря. А він не може жити в домі. Цей юнак розумний. Він все продумав. Він розуміє, що «прокляття» його села нікуди не поділося. Воно над ним висить. Він хоче прийти, працювати у батька, заробляти засоби і віддавати їх батькові як свого роду моральну компенсацію за те, що він зробив. Бо він зганьбив батька. І він думає так: я буду працювати, я буду віддавати, і, може, суспільство з часом змінить до мене ставлення. Бо зараз він — чужий. Раз ти не свій — значить, ти чужий. І ось він планує цілу промову, що скаже батькові: «Устану, і піду я до батька свого…» І далі: «А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!». Ми наближаємося до розв’язки — до повернення блудного сина. Але зверніть увагу: нам сьогодні здається, що це все просто, що це одна сім’я, один дім, і все відбувається ніби «всередині». А насправді тут уже все село, все суспільство, і саме на цьому тлі вчинок батька стає по-справжньому радикальним. У нас часто виникає таке уявлення: ось блудний син десь іде, а там — один дім навколо пустоти, це не місто, просто стоїть «дача», і батько сидить і виглядає сина. Але це не так. Бо це вулиця. І, як правило, на Близькому Сході вулиці будувалися саме так — і для захисту від ворогів, і для спільного життя: це вулиця, по обидва боки якої стоять доми. І ось батько спостерігає. Він дійсно дивиться на дорогу, він хоче побачити свого сина. І він бачить його здалеку. Далі ми читаємо, що він біжить йому назустріч. І ось тут — парадокс. Той самий дослідник, про якого ми говорили, Кеннет Бейлі, звертає увагу на те, що бігати багатій людині не личить. Людина, яка володіє майном, яка має вагу в суспільстві, людина похилого віку — вона не біжить. На Сході такі люди не бігають. Я завжди згадую один анекдот, який люблю: чому генерали не бігають? Бо під час війни це викликає паніку, а в мирний час — сміх. Тут, звичайно, не анекдот, але логіка подібна. Багата людина не біжить, бо це ганебно. На Сході люди ходять у довгих одежах, у таких «халатах». До речі, довгі одежі, які носять священники, теж мають східне походження. Мусульмани носять такі одежі досі. І ноги ніколи не оголюються. Оголити ноги — значить принизити себе, поставити себе в незручне, ганебне становище. А щоб бігти в такій одежі, потрібно її підняти, підоткнути, і тоді коліна стають видимими, і можна бігти. Жінки це добре знають: бігти в довгій сукні дуже важко. Я це знаю і по собі: бігти в підряснику вкрай незручно. І ось ця людина — багата, шанована, людина з вагою в суспільстві — піднімає одежу і біжить. Це ганьба. Але є ще одна важлива деталь: він біжить не один. Бо далі ми читаємо, що він одразу звертається до слуг: «Принесіть одежу…» Тобто він біжить разом зі слугами. Уявіть собі: якщо в селі хтось біжить — та ще біжить важлива людина, та ще зі слугами — все село побіжить за ним. Може, небезпека? Може, щось сталося? Може, їх не попередили? І ось на цьому тлі ми читаємо далі: «І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!». Ну чому батько біжить? Він не може йти спокійно. Він не має права йти спокійно. Він біжить тому, що — і це абсолютно вірно — він хоче, щоб обряд кезаца не був вчинений. Він хоче заздалегідь показати всьому селу, що він примирився з сином, що він сина приймає. І заради цього він одразу каже слугам: «Принесіть одежу». Не просто одежу — святкову, статусну одежу. У грецькому тексті використовується не звичайне слово, а στολή, причому «перша» — тобто найкраща, належна дому (στολὴν τὴν πρώτην). Він приносить сину святкову, найкращу одежу. Він надягає на нього перстень — грецькою δακτύλιος (дактилиос). Звідси, до речі, слово «дактилоскопія» — відбитки пальців. Він дає йому взуття. А взуття — чому це важливо? Бо у взутті в домі ходили тільки господарі. Раби, гості — всі інші знімали взуття. Ми й зараз знімаємо взуття, а вдома ходимо в капцях. Але взуття тут — знак власника, знак повноправного члена дому. І тим самим батько показує всьому народові: син відновлений у своїх правах, між батьком і сином немає розриву. І якщо ми уважно подивимося, то побачимо, що батько тут ганьбиться двічі. Перший раз — коли дозволяє сину забрати в нього частину життя, коли не карає його. Другий раз — коли він біжить. Це ганебне видовище для багатої, шанованої людини. Згадайте, ми говорили про Закхея: багата людина, начальник митарів — і він лізе на дерево. Це виглядало дивно, смішно. І тут — те ж саме: він біжить. І далі сказано: «…побіг, кинувсь на шию йому і зачав цілувати його». І це важливо: він цілує його публічно. У Рембрандта це дуже добре зафіксовано — ця сцена прийняття. І ось тут син починає говорити. Син заздалегідь підготував промову. Він ішов і повторював її про себе. І ось він починає: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм…» Він далі повинен був сказати: «…прийми мене в число наймитів твоїх». Але він не встигає. Батько не дає йому договорити. Батько перебиває його. І далі ми читаємо: «А батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!» І вони почали веселитись. Тобто справа вже перенеслася на рівень свята, на рівень життя, на рівень громади. Але тут я хочу зробити одну дуже важливу ремарку. Я хочу повернутися в Ветхий Завіт. Я прочитаю зараз вибірково, бо текст дуже великий, багато сторінок. Хто захоче — може прочитати його самостійно. Це хороша історія, яка дуже часто використовується і в художній літературі. Наприклад, роман Томаса Манна «Йосип і його брати». Йдеться про Йосипа. Ось ми з вами, коли чуємо якусь пісню — ну, припустимо, мелодію, — ми одразу можемо впізнати: «А, так, це українська пісня…», бо буквально двох нот достатньо. Або коли ми чуємо якусь смішну історію — ми часто розуміємо: «А, це про ринок», або «це точно про село», або «це типово наше». Якщо якась історія про нас самих. Ми, українці, як тверезий народ, сміємося часто над собою. Ми самоіронічні — і в цьому здоров’я нації. Ось такі історії ми впізнаємо миттєво. І ось цю історію — історію про блудного сина — люди, які жили за часів Христа, впізнавали точно так само — одразу. Чому? Бо в Ветхому Завіті була історія, яка не збігається з нею буквально, але влаштована за тим самим внутрішнім сценарієм. Йдеться про історію Йосипа і його братів. Я вам зараз прочитаю шматочок. Так. Історія, до речі, схожа на наше життя, як і історія про блудного сина — я вам скажу про це, якщо не забуду. «І осівся Яків у Краї мешкання батька свого, в Краї ханаанському. Оце оповість про Якова. Йосип, віку сімнадцяти літ, пас, як юнак, отару з братами своїми, з синами Білги та з синами Зілпи, жінок батька свого. І Йосип доносив недобрі звістки про них до їхнього батька. А Ізраїль любив Йосипа над усіх синів своїх, бо він був у нього сином старости. І він справив йому квітчасте вбрання. І бачили його браття, що їх батько полюбив його над усіх братів його, і зненавиділи його, і не могли говорити з ним спокійно». «І снився був Йосипові сон, і він розповів своїм браттям, і вони ще збільшили ненависть до нього». Бо сон говорив, що вони прийдуть і поклоняться йому. Він переказує сон, що буде ніби панувати над ними. І сказали: «Чи справді ти будеш царювати над нами?» І зненавиділи його ще більше за сни його та за слова його. «І снився йому ще сон інший, і він оповів його братам своїм, та й сказав: Оце снився мені ще сон, і ось сонце та місяць та одинадцять зір вклоняються мені. І він розповів це батькові своєму та браттям своїм. І докорив йому батько його, та й промовив до нього: Що то за сон, що снився тобі? Чи справді прийдемо ми, я та мати твоя та брати твої, щоб уклонитися тобі до землі?» А брати досадували на нього. Знову зверніть увагу на це слово. «І пішли брати його пасти отару свого батька в Сихем. І сказав Ізраїль до Йосипа: Таж брати твої пасуть у Сихемі! Іди ж, і я пошлю тебе до них! А той відказав йому: Ось я! І сказав йому: Піди но, побач стан братів твоїх і стан отари, та й дай мені відповідь. І послав його з долини Хеврону, і той прибув до Сихему. І знайшов його один чоловік, а він ось блукає по полю. І запитав його той чоловік, кажучи: Чого ти шукаєш? Він сказав: Я шукаю братів своїх; скажи мені, де вони випасають? Той чоловік сказав: Вони пішли звідси, бо я чув, як казали вони: Ходімо до Дотаїну. І пішов Йосип за своїми братами, і знайшов їх у Дотаїні». «А вони побачили його здалека, і поки він наблизився до них, то змовлялися на нього, щоб убити його». Тобто рідні брати настільки ненавидять свого молодшого брата, якого любить батько більше всього, що готові його вбити. І сказали один одному: «Ось іде той сновидець; давайте тепер, уб’ємо його і вкинемо його до однієї з ям, та й скажемо: Дикий звір з’їв його! І побачимо, що буде з його снами». «І почув це Рувим і хотів визволити його з руки їхньої, і сказав: Не губімо душі його! І сказав до них Рувим: Не проливайте крови, киньте його до ями тієї, що в пустині, а руки не кладіть на нього, щоб визволити його з їхньої руки, щоб вернути його до батька його». Тобто він думав: потім витягну і поверну батькові. «Коли прийшов Йосип до братів своїх, то вони стягнули з Йосипа вбрання його, вбрання квітчасте, що на ньому було. І взяли його, та й кинули його до ями, а яма та порожня була, не було в ній води». «І сіли вони попоїсти хліба. І звели вони очі свої та й побачили, ось караван ізмаїлітів іде з Ґілеаду, а верблюди їхні несуть пахощі, і бальзам, і ладан; ідуть вони, щоб відвести це до Єгипту». І сказав Юда братам своїм: «Яка користь, що вб’ємо нашого брата, і затаїмо його кров? Давайте продамо його ізмаїльтянам, і рука наша нехай не буде на ньому, бо він брат нам, він наше тіло. І послухалися брати його. І коли проходили мідіяніти, купці, то витягли й підняли Йосипа з ями. І продали Йосипа ізмаїльтянам за двадцять срібняків, а ті повели Йосипа до Єгипту». (З яких потім вийдуть мусульмани — як частина нащадків Ізмаїла.) А Рувим повернувся — а його вже немає, бо його вже повели. І він роздер одежу свою. А брати принесли одежу Йосипа батькові, зарізали козла, вмочили одежу в кров і сказали: «Оце ми знайшли. Пізнай но, чи це вбрання твого сина воно, чи ні?». І батько каже: «По-видимому, Йосипа розшарпав дикий звір…» Ну а потім мідіяніти продали Йосипа до Єгипту Потіфарові, царедворцю фараоновому, начальникові царської сторожі. Потім історія розповідає, що Йосип став великим начальником при дворі, бо тлумачив сни, передбачав голод і все це. Врешті-решт, замість того щоб померти, він міцно став на ноги, був великим начальником, його дуже любив фараон. А брати його і батько жили окремо, вони жили в своїй країні. І ось настає голод у країні, де вони живуть. І батько посилає синів своїх до Єгипту, щоб вони знайшли хліб. І вони приходять до цього самого — до Йосипа, але не впізнають свого рідного брата. Вони приходять і кажуть: «Нам хліба треба, бо голод у нас». А він каже: «Я бачу, що ви прийшли не всі. Чому ви не привели молодшого вашого брата Веніямина?» Бо Веніямин залишився молодшим у сім’ї, став улюбленим сином батька. «Поки не приведете його, нічого у вас не вийде. Я відпущу вас, але одного залишу в заставу». Ось приходять вони з Веніямином. Він дає їм хліб, віддає все. Але Веніямину підкладає срібну чашу. І приходять люди, відкривають, що ось цей Веніямин нібито вкрав це срібло. І Веніямин повинен залишитися «в домі у правителя», бо його звинувачують у крадіжці. І Рувим каже: «Чи не говорив я вам: не грішіть проти хлопця? Але ви не послухалися, і ось кров його тепер взыскується». Тобто ось цей Рувим, один із старших братів, каже: «Це все з нашим молодшим братом — результат того, що ви свого часу зрадили Йосипа на смерть. Це тепер ми пожинаємо плоди цього». І став він запитувати у них: «Розкажіть про себе». І вони стали розповідати: «Нас дванадцятеро братів, і одного не стало, а молодший тепер з батьком нашим у землі Ханаанській». І він вимагає привести молодшого. І підняв очі свої Йосип і побачив Веніямина, брата свого, сина матері своєї (у них одна мати була; інші були від інших дружин), і сказав: «Це брат ваш молодший, про якого ви сказували мені?» І сказав: «Да буде милість Божа з тобою, сину мій!» І поспішив Йосип, бо порушилася його любов до брата його, і він готовий був заплакати; і ввійшов до іншої кімнати і заплакав там. І вмив лице своє, вийшов, стримався і сказав: «Подавайте кушання», тобто давайте обід. І подали йому окремо, їм окремо і єгиптянам, обідаючим з ним, окремо; бо єгиптяни не можуть їсти з євреями, бо це огида для єгиптян. І ось вони їли, кожен по старшинству своєму — від старшого по первородству до молодшого по молодості його. І присилали їм їжу, а Веніямину завжди давали більше, ніж усім іншим братам. Ну і потім наповнили ці мішки, і потім Йосип відкрився своїм братам: «Це я!» І вони дуже боялися його і не могли повірити, що він не помститься. Вони боялися, що він помститься їм за те, що вони намагалися його вбити. Ось така історія розповідається про Йосипа. І ось ця історія дуже схожа на історію про блудного сина. Погляньте: молодший у цій історії — улюблений молодший — виявляється вигнаним (його «прибирають» з сім’ї), і його вважають утраченим. В Євангелії молодший іде сам у далекий край. Потім роль братів: Рувим каже: «Не потрібно вбивати його, я хочу врятувати». І потім Юда каже: «Ось це нам покарання за те, що ми так вчинили з братом нашим». І брати не довіряють — вони бояться. Але в історії про блудного сина теж є старший брат. Яку роль грає він? Він схожий на ось цих братів, які зрадили Йосипа. Брати зрадили Йосипа. А ось цей старший брат блудного сина — він не зрадив молодшого фізично, він не кидав його в яму, він не продавав його. У Біблії він не «зрадив» його так. Але фактично він робить саме це — він відмовляється визнати його братом. І ось ми читаємо далі, повертаємося до Євангелія від Луки. «А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке?» Причому «слуга» тут — це не «слуга» в нашому розумінні; це, швидше, хлопчик, з тих дітей, які завжди крутяться навколо великих домів, навколо свята, — бігають, стрибають, метушаться. І старший син запитує: «Що це таке?» Йому кажуть: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв». І сказав йому: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв». Зверніть увагу на це слово — «здоровим». В історії про Йосипа Йосип теж влаштовує пир, куди запрошує своїх братів, і брати присутні на цьому пирі. Тут інший пир: тут батько робить пир заради свого сина. І сказав йому: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв». І він розгнівався і не хотів увійти. Він розгнівався і не хотів увійти. Тобто він почув цю історію не від родичів, не від своєї сім’ї, а від хлопчика — від цих хлопчиків, які завжди навколо великих домів: якщо якесь свято, вони бігають, стрибають, метушаться. Він почув це від нього — і не хоче переконатися, він довіряє хлопчику, але не довіряє батькові. Батько ж його вийшов і звав його. Тепер подивимося на цей пир. На Сході пир — сімейний пир такого роду — на ньому син грає надзвичайно важливу роль. Можливо, ви це бачили в східних серіалах, у турецьких, можливо, там це якось відображається, але син грає важливу роль, бо він є «репрезентантом» батька: він представляє батька на цьому пирі. Батько сидить з важливими гостями і каже: «А це мій син». Ми теж так робимо, коли представляємо своїх дітей гостям, але на Сході це було пов’язане ще й з тим, що старший син прислуговував. Він прислуговував гостям, і саме як людина, якій батько довірив таку важливу честь, він розносив їжу. Саме це і представляло старшого сина. Тобто старший син, який розносить їжу, — це не просто слуга. Це мій син, мій спадкоємець. І ось що робить старший син. Він не хоче. По суті, він ганьбить свого рідного батька, бо не хоче брати участь у пирі, не хоче служити, як служать нормальні сини своєму батькові на цьому пирі. Що робить у такому разі батько? Загалом, що повинен був зробити батько? Сидять, їдять, п’ють, спілкуються — все йде добре. І ось батько змушений залишити своїх гостей. Він повинен вийти з дому, з того місця, де все йде добре, і піти говорити зі своїм старшим сином. В іншому контексті, в іншій сім’ї батько міг би покарати старшого сина за непослух — за те, що він не йде на пир. Але ні. Він спускається вниз, спускається до свого старшого сина. І що він йому каже? Там починається дуже важливий діалог. «А батько, вийшовши, звав його» — тобто звав його на пир, звав його в дім, звав його вгору. А він відповідає: «Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я…». Тобто: я тобі стільки років служу, я все роблю правильно, а ти мені навіть козеня не дав. А далі — зверніть увагу: «А коли цей син твій…» Дивіться: він не каже «брат мій». Він каже: «син твій». Хіба це не ганьба для батька? Він ніби каже: «Це твій син, не мій брат». «Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, прийшов — ти для нього звелів заколоти теля відгодоване…». Погляньте: він приходить з поля і навіть не вітається з батьком. Він не каже: «Отче». Він одразу починає звинувачення: я служив — ти мені не дав — а цей прийшов — ти йому дав. А адже в тексті Євангелія нічого не сказано про блудниць. Ми говорили з вами про слово ἀσώτως — «живучи марнотратно». Це не означає автоматично, що він жив з жінками. Євангелист Лука нічого нам про це не повідомляє. І ось тут уперше ми чуємо це звинувачення — з вуст старшого брата. Він настільки ненавидить молодшого, що зводить на нього наклеп. Ми цього не знаємо з тексту. Це він вигадує. «Коли цей син твій прийшов, ти звелів заколоти для нього теля відгодоване». І батько відповідає: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє! А о том надобно було радоваться і веселитися, що брат твій сей був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся». І дійсно, якщо замислитися, старшому братові було прикро. Але прикро не тільки через козеня, не тільки тому, що йому «не дали повеселитися». Йому було прикро тому, що після відходу молодшого він вважав себе єдиним спадкоємцем. Все було розділено: одна частина пішла молодшому, дві частини — старшому. Молодший пішов — значить, все інше тепер його. І раптом молодший повертається. З точки зору старшого, цей відгодований телець — мій. Це моє майно. Бо ти — батько, а я — спадкоємець. А ти використовуєш це заради того, хто вже все своє проїв. Ось чому йому боляче. Ось чому тут така образа. І на цьому притча обривається. Ми не знаємо, увійшов старший син чи не увійшов. Примирилися вони чи ні. І я хочу закінчити весь цей розповідь тим, про що ми з вами колись уже говорили. Ми говорили з вами про теорію ігор. Є ігри з нульовим результатом і ігри з ненульовим результатом. Гра з нульовим результатом — це коли в нас одне яблуко. Я відрізав собі шматок і з’їв — у мене стало більше, у вас стало менше. Так мислить старший брат. Він мислить у категоріях майна, фінансів, розділу. Батько дав — значить, у мене стало менше. Але він думає не тільки про майно. Він думає і про любов батька. Точно так само думали брати Йосипа: якщо батько любить молодшого більше, значить, нас любить менше. Це мислення в рамках гри з нульовим результатом. А батько мислить інакше. Він мислить у рамках гри з ненульовим результатом. Він мислить милістю. Він біжить назустріч сину, він ганьбиться перед гостями, він спускається вниз, він ганьбиться перед жителями села. Він віддає себе. Він весь час виснажує себе. І це не що інше, як образ Христа на хресті. Бог чинить з нами точно так само. Від того, що Бог любить кожного з нас, Його любов до інших не зменшується. Як свіча: від неї запалюють інші свічі, а вогню не стає менше — його стає більше. І ось про це ця притча: про те, що не зменшується милість Божа, не зменшується любов до тих, хто згрішив, хто оступився, хто зрадив. Йосип був зраджений братами. Вони зрадили батька. І в притчі молодший син зрадив батька. Але в історії Йосипа «син» приймає братів. А в притчі батько приймає синів. І брати Йосипа бояться помсти. Вони не вірять, що він може їх пробачити. Точно так само старший син не вірить, що батько може любити двох синів одночасно. Вони не можуть у це повірити. Як не можуть повірити багато хто, що Бог може любити і праведних, і грішних. Тому багато хто каже, що ця притча — не про одного заблудлого сина, а про двох. Один пішов далеко і заблудився. А інший був поруч з батьком — і виявився теж абсолютно втраченим, бо думав про батька, про Бога, в категоріях «бухгалтерії»: я роблю — ти платиш; я служу — ти даєш. Але Бог — не фінансист. Він дає не міряючи, але кожному, і від цього в іншого менше не стає. Ось у цьому сенс сьогоднішньої дуже довгої притчі. Її не можна зрозуміти поза тими реаліями, в яких жили люди, яким її розповідав Христос. Для них була очевидна і зв’язок з Йосипом і братами, і страх перед обрядом קְצָצָה (kezazah) — обрядом вигнання того, хто порушив правила життя громади. Для них це було зрозуміло одразу. Батько, який порушує всі правила пристойності, біжить за своїм сином, «сверкает пятками», дозволяє собі ганьбу. Чому? Бо такий наш Бог. Бо Христос зійшов на Хрест і не вважав для Себе ганебним прийняти смертну кару, хресну смерть, заради кожної людини. І ось ця притча — це притча про Христа, про Хрест і про Його любов. Амінь.