В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Сідайте, друзі.

Сьогодні ми з вами читаємо Євангеліє від Луки, Євангеліє від Матвія, і читаємо сьогодні послання апостола Павла — 1-ше до Коринтян. Зараз я його відкрию. Одну хвилиночку.

У минулу неділю ми розміркували з вами про послання апостола Павла до Коринтян, про текст, який містить діатрибу — тобто слова противника, які апостол Павло включає у свої власні слова. І мова йшла про свободу, про слова: «Все мені можна…», на що апостол відповідає: «…та не все корисне». Сьогодні продовжуємо цю саму тему напередодні Великого посту. І ось що пише апостол Павло у 8-му розділі свого 1-го послання до Коринтян. Так…

«Їжа ж не наближає нас до Бога, бо як їмо ми, нічого не здобуваємо, як не їмо, нічого не втрачаємо. Та стережіться, щоб ця ваша свобода не стала спокусою для слабких. Бо коли б хто побачив, що ти, маючи знання, сидиш за столом у капищі, то чи не буде совість його, як слабкого, збуджена їсти ідоложертовне? І через знання твоє гине слабкий брат, за якого помер Христос. А грішачи так проти братів і вразивши їхній слабкий сумлінь, ви грішите проти Христа. Тому, коли їжа спокушає брата мого, повік не буду я їсти м’яса, щоб брата свого не спокусити!» (1 Кор. 8:8–13).

Ми вже говорили в попередні тижні про свободу. Сьогодні апостол застосовує цю тему до конкретного питання — до ідоложертовної їжі.

Ми говорили про людей, яких апостол Павло називає «сильними», і яких називає «слабкими». Ми говорили про те, що були серед християн у Коринфі люди, які вважали, що все їм дозволено, все можна робити, оскільки їх спас Христос, оскільки спасіння завершене. І тому можна не дотримуватись не тільки закону Мойсеєвого, а й взагалі жодні правила не стосуються людини. Тобто ми говорили про те, що були деякі люди, які вважали, що все дозволено. Апостол Павло, використовуючи ці слова — «все мені можна», — відповідав у посланні, що «не все мені корисне».

Сьогодні читання дещо інше. Сьогодні апостол Павло говорить про їжу. Справа вся в тому, що Коринф, як ми з вами говорили, був великим містом з великою, так би мовити, язичницькою спадщиною. Тобто більшість людей так чи інакше ходила у язичницькі храми і в цих храмах брала участь у різних богослужіннях, і брала участь також і в трапезах. Тому що при язичницьких храмах були зроблені певні, як би ми сказали сьогодні, благодійні їдальні, в яких годували людей, що приходили на богослужіння. Від їжі, яку приносили в жертву богам, годували людей, які не мали коштів для того, щоб харчуватися.

І ось апостол Павло говорить саме про це. Він говорить про те, що багато з християн, вважаючи себе «сильними» — тобто вважаючи себе глибоко віруючими людьми і глибоко віруючи в Бога, — вони приходили на ці самі трапези і вживали ідоложертовне м’ясо, тому що вони були твердо впевнені, що ідол у світі є ніщо. Тобто вони вживали ідоложертовну їжу, яку приносили іншим богам, чужим богам, язичники. Подібно до того приходили люди і на ринок, і на ринку також купували м’ясо, яке було присвячене язичницьким богам.

Ось апостол Павло пише про це. Він говорить, що «ідол у світі — ніщо». Тобто християни в Коринфі, сильні, впевнені у своїй вірі, впевнені в тому, що існує тільки один Бог і не існує жодних бісів чи якихось інших богів, яким належить поклонятися, — апостол говорить про цих людей, що вони приходили і вживали трапези ось у цих язичницьких храмах, їли їжу, яка була присвячена язичницьким богам.

Тобто апостол Павло начебто говорить: так, це дійсно можна робити, тому що ідол у світі — ніщо, так укладає апостол. Однак разом з тим апостол звертає увагу на те, що не всі християни мають таку міцну віру. Що існує достатня кількість християн, які, бачачи, як їхні «сильні» брати — сильні у вірі — йдуть і їдять язичницьку їжу в язичницькому храмі, вони теж йдуть і теж вживають цю їжу разом зі своїми сильними братами. Але потім, після виходу з храму, їх починає мучити сумління про те, що вони зрадили Христа тим, що вони вживали їжу, присвячену язичницьким богам.

І ось саме про це говорить апостол Павло. Тобто, з одного боку, дійсно ідол у світі — ніщо, тому немає жодної заборони для християн вживати будь-яку їжу, якою б вона не була. Але, з іншого боку, існують люди, які дивляться на нас як на зразок. І, вчиняючи так само, як ми, потім збентежуються, приходять у збентеження і відпадають від Бога. Тобто йде, за апостолом Павлом, пряма шкода від нашої свободи. Вчиняючи так, як ми хочемо, ми цією свободою завдаємо прямої шкоди іншим нашим братам.

І ось апостол укладає в кінці уривка, так би мовити, квінтесенцією свого звернення до «сильних». Він говорить: «якщо їжа спокушає брата мого, повік не буду їсти м’яса». Звичайно, мова йде не про те, щоб бути веганом або вегетаріанцем, мова не йде про вегетаріанство як таке. Мова йде саме про те, що наша свобода може перешкоджати вірі інших людей. Дивлячись на те, які ми сильні у вірі, вони вчиняють так, як вчиняємо ми, але при цьому, такої віри не маючи, люди збентежуються і відпадають від Бога. І таким чином завдається пряма шкода Церкві Христовій. Ось про це говорить апостол Павло. Мова про свободу, що обмежує себе любов’ю до ближніх.

Чому саме це читання дається нам поряд з читанням про Страшний суд? Чому ці два читання такі важливі і йдуть у неділі підготовчі до посту? Я думаю, тут цілком зрозуміло. Тому що часто ми або своїм ригоризмом, тобто своєю суворістю в пості, збентежуємо наших ближніх — тобто ми говоримо: «ось, треба поститися абсолютно», і жодних поблажливостей бути не може. А з іншого боку, ми можемо також вчиняти не за вірою, тобто ми можемо вчиняти не так, як вчить Церква, і не поститися, наприклад, взагалі. І тим самим ми завдаємо шкоди в обох випадках: і в першому випадку, і в другому. Тому що люди, бачачи нас, вчиняють так, як ми, і при цьому збентежуються у своїй совісті. Таким чином, за апостолом Павлом, ми повинні вчиняти не так як ми хочемо, навіть якщо це узгоджується з буквальним розумінням Євангелія, але повинні цією нашою свободою служити нашим братам.

Ось таке ось послання апостола Павла Коринтянам і нам.

Сьогодні пропонуються Церквою два євангельські читання: читання з Євангелія від Матвія і читання з Євангелія від Луки. Дозвольте нагадати, що сьогоднішня неділя називається Неділею про Страшний суд, і сьогодні вона збігається зі святом Стрітення Господнього, що буває вкрай рідко. Поговоримо спочатку про саме свято Стрітення.

Євангелист Лука описує, що Пречиста Діва Марія і Йосип приносять Немовля Христа на сороковий день після народження до Храму для того, щоб принести відповідну жертву — жертву, яку повинна була приносити всяка сім’я, в якій народжувався первісток чоловічої статі, а також жертву очищення, яку повинна була приносити жінка на сороковий день після пологів. Ми читаємо книгу Вихід: «Посвяти Мені кожного перворідного, що розкриває утробу між Ізраїлевими синами, від людини аж до скотини, — Мої вони!» (Вих. 13:2). Друге читання — це книга Левит, де говориться: «А по закінченні днів очищення свого за сина або за дочку вона принесе однолітнього ягняти на цілопалення, і молодого голуба або горлицю на жертву за гріх, до входу скинії заповіту до священика… А якщо рука її не спроможна на ягня, то нехай візьме двох горличок або двох голубенят…» (Лев. 12:6–8) – ці читання, з доповненнями з книги Чисел входять до числа старозавітних читань – паремій на вечірні свята і читалися вчора ввечері.

Те, що Пресвята Діва приносить двох горличок, говорить про те, що ця сім’я була бідною. І ось приходить ця бідна сім’я в храм, в якому велика кількість людей, в якому приносять жертви, знаходяться священики і левіти. І ось з усієї множини людей тільки один старець впізнає те, що відбувається — праведний Симеон. Церковне передання каже, що він брав участь у перекладі Священного Писання з єврейської на грецьку мову (Септуагінти) у III столітті до н.е.. Єгипетський цар Птоломей II Філадельф забажав перекласти єврейські Писання на грецьку мову, для цього з Єрусалиму були запрошені 72 вчених мужі. Одним з яких і був Симеон. Передання розповідає, що коли йому дісталося читання з пророка Ісаї: «Ось діва в утробі зачне, — і Сина породить», він хотів виправити слово «діва» на «жінка», вважаючи це неможливим. І тоді Ангел Господній у видінні сказав йому про те, що він не побачить смерті, поки власними очима не побачить Того, Кого народить саме Діва. Ну ось, Симеон зустрічає Немовля. І при цьому, крім ще одного персонажа, про якого ми скажемо пізніше — про пророчицю Анну, — більше ніхто не звертає уваги на цю пару, яка принесла Немовля, щоб принести жертви за законом. Їх зустрічає тільки Симеон.

Симеон бере на руки Богомладенця Христа і промовляє знамениті слова, які в нашій Церкві читаються на кожній вечірні. Але не тільки в нашій: англікани теж читають ці слова на кожній вечірній службі, католики читають на повечір’ї. Тобто цей текст за частотою вживання в Церкві може порівнятися, мабуть, тільки з «Отче наш». І ось у Храмі саме старець Симеон приймає від батьків на руки Богомладенця Христа і промовляє знамениті слова: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвіту поганам, і славу народу Твого, Ізраїля!» Цей текст складений з пророчих образів пророка Ісаї. Коли Симеон говорить про «світло на просвіту поганам», він перегукується з пророцтвом: «Я, Господь, покликав Тебе в праведності… і дам Тебе на завіт народові, на світло поганам» (Іс. 42:6), а також: «…Я зроблю Тебе світлом народів, щоб спасіння Моє було аж до краю землі!» (Іс. 49:6).

А вислів про «спасіння, уготоване перед лицем всіх народів» співвідноситься з Ісаєю: «І з’явиться слава Господня, і побачить усяке тіло разом спасіння Боже» (Іс. 40:5), і: «Господь обнажив святеє рамено Своє на очах усіх народів, — і всі кінці землі побачать спасіння нашого Бога!» (Іс. 52:10).

Тобто Симеон, як пророчий свідок, поєднує в одній молитві очікування Ізраїля і одкровення народам.

І далі він говорить до Пречистої Діви Марії: «Ось лежить Цей на падіння й на повстання багатьох… і Тобі Самій душу пройде меч» (Лк. 2:34–35).

І далі вступає в оповідання Анна пророчиця. Але зупинимося тут.

Ви бачите, що все в нашому храмі вбрано в блакитний колір — це колір Богородиці. Стрітення — це свято, яке стосується Спасителя, тому що Спаситель — головна дійова особа в сьогоднішньому святі. Саме Він вноситься в храм, і саме Він вводиться в храм.

Згадайте інше свято — Введення в храм Божої Матері. Хто головна дійова особа того свята? Божа Матір. Хоча Її приводять батьки і Її зустрічає священик, але Вона є головною дійовою особою.

Сьогодні практично подібне свято, але пов’язане з Христом: Христа вводять в храм батьки, зустрічає Його старець, за переданням, теж священик. Але свято, тим не менше, належить не до Господських, а до Богородичних. Саме з цієї причини — блакитний колір облачень. І саме з цієї причини в сьогоднішній службі є такі специфічні особливості богослужбового плану. Надзвичайно рідкісне явище, коли Стрітення збігається з недільним днем – днем підготовки до Великого посту, Неділею про Страшний суд. І незважаючи на те, що свято присвячене Спасителю, недільні елементи і елементи Тріоді не скасовуються. Служба виходить богословськи скомбінованою з кількох частин: залишаються і недільні елементи, і елементи постного періоду, і піснеспіви Стрітення. Більше того, якщо свято Стрітення збігається з початком Великого посту — тобто випадає на перший тиждень Великого посту, — то це свято переноситься на інший день.

Але ж це свято — календарне (неперехідне). Розумієте, тут є особливість. Ми звикли переносити свята, якщо вони збігаються з чимось важливішим, за уставом. Але тут переноситься свято, у якого є чітка, конкретна дата! Тому що це 40-й день по Різдві Христовому. Сьогодні рівно 40 днів, можна сісти, подивитися по календарю і порахувати.

І тим не менше, якщо це свято випадає на початок посту, воно переноситься на інший день. Тобто воно святкується вже не в 40-й день, а в якийсь 38-й, 39-й або якийсь ще.

Все це говорить нам про те, що Церква ставилася до цього свята, оцінюючи його, дещо нижче, ніж інші великі свята. І дійсно, це свято з’являється в церковних аналах урочисто тільки в VI столітті. В VI столітті, за імператора Юстиніана його вперше починають святкувати широко; до цього це свято так не святкувалося.

І належить воно, як вже сказано, саме до Божої Матері. Чому так? А тому, що в сьогоднішньому Євангелії говориться і про Божу Матір, і слова ці звучать страшно. Почитаємо ще раз: «І поблагословив їх Симеон, і промовив до Марії, Матері Його: Ось лежить Цей на падіння й на повстання багатьох в Ізраїлі, і на знамено, якому перечити будуть, — і Тобі Самій душу пройде меч, — щоб виявилися задуми багатьох сердець». Пророцтво, яке промовляє старець – про Пречисту Діву. Тому свято значною мірою богородичне.

І далі Євангеліє продовжує про Анну:

«Тут була також Анна пророчиця, дочка Фануїлова, з Асирового племени, — літами зайшла вона далеко: вона жила сім років з чоловіком від часу дівування свого, і вдова літ вісімдесяти й чотирьох, що не відходила від храму, службою Богові в посту та молитві вдень і вночі. І вона того часу, підійшовши, хвалила Господа, і говорила про Нього всім, що чекали визволення в Єрусалимі».

Ми з вами згадували, коли говорили про Різдво Христове, вірші Нобелівського лауреата Йосипа Бродського. І у нього є вірш, який стосується Стрітення. Я прочитаю цей вірш, тому що він — так само, як вірш про Різдво, — чудово описує сенс і глибину сьогоднішнього свята. Мені він здається геніальним.

Одну хвилиночку… У мене закрилося все [на пристрої].

Цей вірш присвячений Йосипом Бродським Анні Ахматовій.

Коли вона вперше у церкву внесла
Дитину, знаходились там із числа
Людей, що молилися Богу старанно,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець узяв немовлятко із рук
Марії; і трійця їх стала навкруг
Дитини, створивши ледь видиму раму,
Що зовсім губилась у сутінках храму.

Той храм обступав їх не гірше, ніж ліс.
На сцені життя, серед темних куліс,
Ховала пітьма від очей святотатця
В той ранок Марію, пророчицю, старця.

І лиш випадково проміння лягло
На тім’я дитини, звідтіль – на чоло.
Та хлопчик дрімав і посапував сонно
В міцних, вузлуватих руках Симеона.

Було раз провіщення старцю цьому
Про те, що побачить він смерті пітьму
Не перш, ніж побачить він Божого Сина.
Збулося. Настала жадана година.

І старець промовив: “Ще й дня не мине,
Ти, Господи, з миром відпустиш мене,
Бо нині сподобились очі старечі
Побачить дитину, що прийме на плечі

Тягар непомірний спасіння людей
І шлях їм освітить”. Старий іудей
Вклонився поштиво, і звуки замовкли.
Лиш відгук тих слів, зачіпаючи крокви,

Ще довго потому вгорі шелестів
В склепінні високому, ніби хотів
Вмоститися там, як поранена птиця,
Що здатна злетіть, та не здатна спуститься.

І дивно було їм. І тиша була
Дивніша, ніж мова. Марія взяла
Дитину, збентежена й повна надії,
І старець звернувся тоді до Марії:

“В дитині, що спить на долонях твоїх,
Падіння й ганьба, чи спасіння живих,
Предмет суперечок, незгоди причина.
І тим же мечем, що в майбутньому сина

Мордовано буде, і душу твою,
Простромлену наскрізь, немов у бою,
Видющою зробить страждання високе
В нещасних серцях, як всевидюче око”.

Промовив і рушив до виходу. Вслід
Марія й пророчиця Анна, від літ
Зігнута додолу, дивились безмовно.
Він значення й розмір втрачав безумовно

У поглядах їхніх, що наче крізь сон
Дивились на те, як святий Симеон
Поволі іде, зберігаючи сили,
До дальніх дверей, що неясно біліли.

І дуже повільна, стареча хода
Була вдивовижу пряма і тверда.
Лиш голос почувши, спинивсь край порога,
Та то не його окликали, а Бога

Пророчиця славить уже почала.
А двері все ближче. Одежі й чола
Вже вітер торкнувся. В розчинену браму
Бриніло життя поза стінами храму.

Він йшов помирать. Не у вуличний пил,
Поріг проминувши, він твердо ступив,
Ступив у безмовність і темряву смерті.
Він йшов через простір, позбавлений тверді,

Де час зупинився і знітився звук.
І образ дитини із сяйвом навкруг
Пухнастого тім’я дорогою тою
Душа Симеона несла із собою,

Як світоч незгасний у морок печер,
В якому нікому з людей дотепер
Дорогу собі освітить не траплялось.
І світоч світився, а путь розширялась.

Переклад Олександра Грязнова

Поетичний образ Бродського говорить про «порожній храм», але в Євангелії ми про це не читаємо. Швидше за все, храм був дійсно повний людьми. Але не всі люди побачили Того, Хто прийшов цього дня в храм. Цей момент — те, що люди були наче сліпими, і що тільки Симеон і пророчиця Анна були зрячими серед множини людей — певним чином нагадує нам сьогоднішнє читання з Євангелія від Матвія про Страшний суд. Воно теж говорить нам про сліпоту. Нагадаю слова Євангелія: коли Син Людський прийде судити живих і мертвих, судити Він буде за тим, як люди ставилися до своїх ближніх. Христос говорить:

«…Я голодний був, — і ви Мене нагодували, Я прагнув, — і Мене ви напоїли, мандрівником Я був, — і ви прийняли Мене, Я нагий був, — і зодягли Мене, слабий Я був, — і ви Мене відвідали, ув’язнений Я був, — і ви прийшли до Мене… Поправді кажу вам: Оскільки зробили ви це одному з найменших братів Моїх цих, — ви Мені зробили!» (Мт. 25:35-36, 40).

З іншого боку, ми бачимо грішників, які дивуються:

«Господи, коли ми бачили Тебе голодним, чи спрагненим, чи мандрівником, чи нагим, чи недужим, або ув’язненим, та не прислужили Тобі?» (Мт. 25:44).

І тоді скаже їм у відповідь: «Поправді кажу вам: Оскільки ви не вчинили цього одному з найменших отих, то й Мені ви не вчинили!» (Мт. 25:45).

Тобто мова йде про сліпоту двоякого роду: сліпими виявляються і грішники, і праведники, тому що і ті, і інші в подиві вигукують: «Коли ми бачили Тебе таким?».

Ми бачимо певну сліпоту, подібно до того, як в Храмі тільки Симеон і Анна бачать Дитину. У Храмі були сотні, можливо, тисячі людей. Священики, що знали Писання напам’ять. Книжники, що присвятили життя вивченню пророцтв. І тільки один старий і одна стара — Симеон і Анна — побачили. Решта були сліпі. Не фізично — духовно. Вони дивилися і не бачили. Вони були так зайняті ритуалом, так занурені в звичну рутину храмового життя, що не помітили того, заради чого, по суті, був побудований сам Храм. Це перший рід сліпоти — сліпота звички. Ми перестаємо бачити те, що бачимо щодня. А Стрітення — це не просто історична подія, це наша щоденна зустріч з Христом. Ми можемо бути подібними до Симеона, який зустрічає Христа і приймає Його на свої руки, або до тих людей на суді, які не побачили, що Він приходив до них за допомогою в особі нужденних. Ми звикаємо до бідності навколо нас. Ми звикаємо до страждання. Ми звикаємо до бездомних на вулицях, і наш погляд ковзає повз них, як повз міський пейзаж. Вони стають частиною тла. Вони перестають бути обличчями. Вони перетворюються на статистику. Зверніть увагу: очерствіння серця — це процес. Воно не відбувається в один момент. Воно відбувається поступово, через тисячу малих актів відведення очей, через тисячу малих рішень пройти повз. У притчі про Суд — другий рід сліпоти. Засуджені не просто не допомогли. Вони не побачили. «Коли ми бачили Тебе голодним?» — питають вони. Вони не брешуть. Вони дійсно не бачили. Голодний стояв перед ними, але вони дивилися крізь нього. Хворий лежав на порозі, але вони переступали через нього. Ув’язнений томився за стінами, але стіни були достатньо товстими, щоб крик не долітав до їхніх вух. Але зверніть увагу на вражаючу деталь: праведні теж не бачили! «Коли ми бачили Тебе голодним і нагодували?» Вони теж не знали, що служать Цареві. Вони не допомагали заради нагороди, не допомагали заради того, щоб догодити Богу (в утилітарному сенсі). Вони допомагали, тому що перед ними була голодна людина, і це було достатньою підставою. Вони бачили обличчя — і відповідали на заклик людини. Ось у чому різниця між двома групами. Не в тому, що одні знали про присутність Бога, а інші не знали. Обидві групи не знали. Різниця в тому, що одні бачили людину — а інші ні. Одні бачили обличчя — а інші бачили порожнє місце. Одні чули крик — а інші чули тишу.

Дивіться, в обох текстах мова йде також про світло.

Образ світла важливий для сьогоднішнього свята. Симеон називає немовля «світлом на просвіту поганам». Світло — центральний символ. Але світло — це не тільки втіха. Світло — це також оголення. Світло показує те, що ми воліли б не бачити. Світло робить видимим те, що темрява милосердно приховувала. І тому слова Симеона про світло нерозривно пов’язані з його словами про суд: «Щоб виявилися задуми багатьох сердець». Це світло просвічує діла людей, робить ясним те, що ми намагаємося приховати. І для праведних це буде зціленням, а для нечестивих — покаранням. Одне і те ж світло. Одне і те ж сонце. Але для одних — благословення, для інших — прокляття. Тому що світло оголює те, що всередині. Той, хто жив у правді, зустрічає світло з радістю. І ось ми підходимо до глибинного зв’язку між Стрітенням і Судом. Світло, яке Симеон побачив у Немовляті, — це те саме світло, за яким будуть суджені народи. Це світло, яке дозволяє побачити Божественну присутність у наймалому, у найнепомітнішому, у найуразливішому. Суд — це перевірка нашого зору. Чи бачили ми світло? Чи впізнали ми його?

Якщо ми подивимося на грецьке слово, перекладене в Євангелії від Матвія як «суд», там стоїть слово «кризис» (κρίσις). Кризис — це суд насамперед, тому що в ньому відкривається правда про людину. Це щось, що дійсно нас захоплює цілком і повністю. Ми бачимо кризу, що відбувається в світі; ми говоримо, що «ось зараз криза»; ми бачимо кризу в країні, ми бачимо кризу в армії, ми бачимо кризу, коли людина хвора і лежить, наприклад, в передсмертній агонії.
Ми говоримо, що вона знаходиться в кризовому стані. Але «кризис» — це суд. Це суд насамперед, тому що Бог промовляє про нас те, на що ми заслужили. І кризис — це одкровення; це те, що відкривається про людину. І раптом ми дізнаємося про самих себе… Подібно до цих людей: вони дивуються — і праведні, і грішні дивуються: «Коли ми бачили Тебе нагим? Коли ми не дали Тобі пити? Коли ми відвідали Тебе в темниці?» Для всіх людей це подив, для них це одкровення. Ось це ж одкровення стосується кожної людини на суді.

Ми думаємо, що суд — це буде щось, як ми уявляємо собі… як якийсь суд державний. Що ось тут сидять присяжні (або без присяжних), є суддя, є людина, яку прокурор обвинувачує в якихось порушеннях. Але цей суд, він виглядає не так. Божий суд — це не є суд, в якому виноситься вердикт подібно до світського суду. Це суд, в якому нас викривають наші власні справи.

Тут ми й самі про себе промовляємо наш суд, ми самі про себе говоримо, ми самі себе впізнаємо. Ми раптом дізнаємося про себе щось таке, чого ми про себе не знали. Ми раптом бачимо, що те, що ми не зробили нашим ближнім, виявляється мірилом суду.

Мірилом суду не буде виконання заповіді про піст. Ми нічого не читаємо в Євангелії — ось в цьому конкретно, про Страшний суд, — ми нічого не читаємо про те, як ми ходили в храм, скільки робили поклонів. Ми нічого не читаємо про все це в сьогоднішньому читанні, але читаємо ми сьогодні тільки про ставлення до наших ближніх. І ось виявляється, що саме це ставлення — ставлення до наших ближніх — і стане власне судовим рішенням проти нас.

Ми говоримо про цих найменших братів і говоримо про те, що вони «найменші», тому що у них немає чогось, вони чимось не володіють, вони дійсно бідні і нещасні. Але так само ми можемо сказати, що наші люди, ось ті, про кого ми говоримо «нещасні», — що це люди, які не в змозі щось зробити.

Подивіться на євангельське читання з Євангелія від Луки: Христа приносять як Немовля. Його приносять Його батьки. Чи може робити щось це Немовля? Він приноситься в Храм як Той, Хто нічого не може робити самостійно. Його приймає Симеон з рук батьків, і ось вже тримає Симеон. І в руках Симеона Він знову як Людина виступає — як людина, яка не може робити нічого сама.

Але ось ті люди, які приходять до нас і просять нас про те, щоб ми дали пити — або не просять, але яких ми бачимо, які сидять у темниці, які потребують нашої допомоги, — вони схожі на Христа в руках Його батьків. Тому що вони теж не можуть нічого зробити. Якби вони могли отримати їжу, одяг або отримати свободу в темниці, або все це, то тоді б вони не потребували нас. Але вони потребують, тому що не можуть зробити все це самі.

І ось тут Євангеліє закликає нас бути руками Симеона. Власне, ми повинні стати цими руками Симеона, тому що ми повинні зробити тим людям, які не мають нічого, — ми повинні їм зробити те, що робить Симеон в храмі: він приймає Христа і тримає Його. І в руках Симеона, як ми читали і в Євангелії, і у Бродського, спочиває Сам Бог. До цього закликає нас Євангеліє.

І ще хочу сказати про те, що сьогодні два читання — вони про різну «географію». Тому що ми бачимо, з одного боку, Симеона і Божу Матір, які приносять Немовля в Храм. А з іншого боку, ми бачимо людей, які зустрічаються нам на вулиці, а не в Храмі. І ось тут, мабуть, важливо підкреслити думку про те, що Храм не обмежується стінами Храму.

Євреї вважали, що Храм — найсвятіша частина землі, ось тут все відбувається, тут все найголовніше. Фарисеї, про яких ми говорили з вами не так давно, вони поширювали ідею Храму на території, які не належать до Храму. Тобто вони дивилися на все життя людей навколо, на все, що їх стосується, на все це вони дивилися як на храм, як на продовження Храму. Звідси те, що вони виконували закони, які повинні були виконувати тільки священики.

Звідси те, що вони приносили десятину не тільки з того, що вимагалося за законом, але також і з того, що за законом не вимагалося зовсім. Тому що вони поширювали межі Храму за межі Храму.

І сьогоднішні євангельські читання — обидва ці читання — вони теж показують нам межі Храму. Те, що відбувається на самому початку з Христом — Стрітення, — відбувається в Храмі. Але те, за чим ми будемо суджені, відбувається поза Храмом. Те, що стосується наших ближніх, відбувається поза храмом (в храмі, звичайно, теж, але поширюється також і назовні) – на вулиці, у дворі, у місті. Ось це можна побачити в сьогоднішніх двох читаннях.

Ну і те, про що ще необхідно сказати, — це, звичайно, про пророчицю Анну. Ми говоримо, що вона пророчиця, і Євангеліє говорить, що вона пророчиця. Але ми не чуємо слів, які промовляє пророчиця Анна, подібно до того, як промовляли пророки давнини. Вчора ми читали два пророцтва з книги пророка Ісаї — страшні пророцтва. Тому що ці пророцтва легко можна співвіднести з тими подіями, які відбуваються сьогодні в Україні, тому що слова дійсно дуже страшні, що говорять про суд.

Але ми читаємо і інших пророків, які теж промовляють суд над народом Ізраїля, і слова ці жорсткі і жорстокі, слова, які дійсно страшно слухати. У пророчиці Анни немає цих слів. Вона пророчиця, але вона мовчить, вона не говорить жодного слова. І Євангеліє повідомляє про неї буквально кілька рядків: про те, що вона була вдовою багато років, все своє життя, і вона завжди служила в Храмі день і ніч постом і молитвою. І ось така жінка, як Анна, сподобилася побачити Самого Христа, Якого принесли в Храм.

І говориться тут про те, що ця жінка у своєму подвизі, у своєму пості і молитві перебувала все своє життя. Це не було якимось хвилинним рішенням. Вона все життя перебувала в цьому діянні.

І, можна думати, те ж саме стосується людей, яких Євангеліє називає праведниками в сьогоднішньому читанні з Євангелія від Матвія. З усього видно, ці люди теж все своє життя вправлялися в доброчинності, все життя допомагали іншим людям, навіть не думаючи, що роблять щось незвичайне. Саме з цієї причини вони досягли тієї міри любові, яка виявилася достойною того, що Господь запрошує цих людей на Свій бенкет вже після Страшного суду.

Тому нехай сьогоднішнє євангельське читання — і Євангеліє від Матвія, і Євангеліє від Луки — дадуть нам зір Симеона, щоб ми побачили Христа там, де ми знаходимося. І щоб цей же зір, який мали люди, про яких говориться в Євангелії від Матвія, щоб цей зір був притаманний і нам. Щоб ми побачили інших людей, які знаходяться в потребі, щоб ми допомагали цим людям. І тоді, можливо, на Страшному суді нам не потрібно буде боятися, тому що Господь буде говорити про нас і за нас.

Амінь.